Розділ 21 - Небезпека на кожному кроці чи ні?

Лерой

Ми дійшли до отвору, але не поспішали пройти далі, остерігаючись, що чекає на нас далі. З кожним кроком це підземелля ставало дедалі небезпечнішим.

Але довго чекати не можна було. Раптом і цей шлях закриється? Як тільки ця думка промайнула у моїй голові, отвір реально почав зменшуватися. Ми поспішили пройти крізь нього, поки цей вихід ще є. Ніхто не хотів лишатися в минулій залі.

Як тільки ми опинилися в наступній залі, отвір остаточно закрився. Я озирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми опинилися, і що очікувати від цього місця.

Це виявилася досить простора зала, з якої вело чотири проходи. Знову така ж кількість, як і минулого разу? Я не зволікаючи витяг свій артефакт, але він чомусь залишився байдужим до моїх спроб активувати його. Що за чортівня? Як таке може бути?

Я озирнувся на своїх супутників, може в них є ідеї, що тут коїться. Але всі вони виглядали вкрай здивованими і настороженими. Вчитель теж спробував застосувати свій артефакт, але в нього, як і в мене, нічого не вийшло.

Я перевів погляд на батька. Той, насупившись, щось обмірковував. Але не пройшло і хвилини, як він щось тихо вимовив, і в його руці з’явився вогняний шар. Зрозуміло, він перевіряв, вся магія тут заблокована, чи тільки пошукова. І якщо вогняний шар все ж таки виник, то якась магія точно діє.

Поки я спостерігав за батьком, Офрен наблизився до одного з проходів. Напевно, через відсутність якоїсь інформації вирішив візуально оглянути кожен, щоб оцінити перспективи. Але як тільки брат зробив ще один крок, підходячи до проходу, його наче засмоктало у нього, і прохід зник разом із братом.

Я хотів підбігти до того місця, де ще мить тому стояв мій брат, але чотири руки схопили мене, повернувши назад. Це були батько з учителем.

Я, все ще на емоціях після зникнення брата, спробував вирватися, але вони не відпускали мене, утримуючи на місці. Я б може і далі діяв необачно, але ні батько, ні вчитель більше не панькалися зі мною, висловившись жорстко і чітко:

- Підеш до проходів – теж зникнеш. І ми не зможемо тобі допомогти, - сказав батько.

- Тепер Офрен сам за себе, - донеслося від вчителя.

Я трохи охолонув, хоча й не перестав тривожитись за брата. Але мої супутники абсолютно праві: якщо я спробую наблизитись до проходів, мене, як і Офрена, закине невідомо куди. І ще не факт, що я зможу звідти вибратись. Що ж до брата, йому і справді доведеться самому викручуватись. Навряд чи ми зможемо якось йому допомогти, не знаючи, де він знаходиться. Але треба ж щось робити?!

- Що будемо робити? – спитав я, сподіваючись, що хоч у когось є якийсь план.

І батько, і магістр вже відпустили мене, і, переглянувшись між собою, озвучили свої ідеї. Першим почав батько:

- Будемо шукати твого брата, ну і, звичайно, вихід з цього підземелля.

Не встиг я спитати, як ми це будемо робити, коли втрутився вчитель:

- Для цього ми скористаємося однією з моїх розробок.

З цими словами він активував свій артефакт, і прямо перед ними знову виник овал, з якого вилетів якийсь предмет. Але коли вчитель спіймав його, предметів вже було троє, а не один. Що це?

- Це те, про що я казав, артефакт зв’язку, - пояснив магістр, помітивши мій здивований погляд, і продовжив: - Кожен з нас відправиться своїм шляхом, і якщо знайде вихід чи Офрена, чи потрапить в безвихідну ситуацію, має зв’язатися з іншими.

- І чим це нам допоможе? – спитав я, одразу ж відслідкувавши суперечні моменти, і висловивши їх: - Як ми зможемо допомогти хоч комусь, якщо будемо далеко один від одного, та й не будемо знати точно, де кожен з нас опиниться?

- Це і не потрібно, ось маячки для кожного з нас, - на мої сумніви відповів не вчитель, а батько, і продовжив: - А портальні амулети ми брали з собою, коли відправлялися з нашого замку. Тільки в тебе, Маттеуш, немає. Хоча може у тебе з твоїми розробками щось і буде.

Магістр замислився, пригадуючи все, що в нього було, і не пройшло і хвилини, як він кивнув. А батько, який вже роздав нам всім майже непомітні маячки, промовив:

- Ну й добре. Значить коли станеться щось із тих подій, про які сказав магістр, ми маємо переміститися за допомогою портальних амулетів по сигналу маячка.

Сказавши це, він пішов до одного з проходів, і за мить вже зник з нашого поля зору.

Вчитель, теж не затримуючись пішов до проходу, наостанок сказавши:

- Щасти тобі, Лерой.

І знову прямо переді мною зник останній з нашої компанії, як і ще один прохід. Залишився тільки один вихід, і я майже без вагань попрямував до нього.

Я йшов вперед, гадаючи, що на мене чекає. Куди я потраплю? До цього моменту ці підземелля змусили мене і відчути смертельну небезпеку, і спробувати нові, незвичні мені речі, такі як карабкання по скелях.

Поки я блукав у своїх думках, оточуючий пейзаж змінився. Більше не було просторої зали, був вузький прохід. Куди він мене виведе? І чи зможу я та всі інші вибратись з цих підземель? Я не мав відповіді на ці питання, та й перевірити міг тільки рухаючись вперед. Тож я пішов вперед, сподіваючись, що більше ніякої небезпеки не буде. Принаймні, поки не виберемося звідси.