Розділ 20 - Небезпека підземель

Лерой

Я деякий час витратив на дослідження кожного проходу. За цей час мої супутники підійшли до мене, також вдивляючись у зображення, яке видавав артефакт.

Два проходи закінчувалися глухими кутами, але два інших вели кудись у далечінь, і я поки так і не зрозумів куди. Мої дослідження зупинив учитель, сказавши:

- Досить, Лерой. Ти так виснажиш і себе, і заряд артефакту.

Я прислухався до слів учителя, попри те, що хотілося продовжити досліджувати підземелля.

І що тепер робити? Яким проходом піти? Залишилося всього два варіанти, але потрібно було вирішувати, яким із них скористатися. У мене ідеї закінчилися, і я з надією подивився на вчителя. Адже не дарма ж він мене зупинив?!

Він майже непомітно зітхнув, і, знову активувавши свій артефакт, відкрив прохід до інших своїх напрацювань. Звідти вилетіла монета, що блиснула золотом, і овал знову закрився.

Магістр підкинув монету, і, зловивши її долонею, показав нам її. Я в сумніві дивився на вчителя. Що він хоче цим сказати? Магістр Маттеуш майже розсердився на мою недолугість, висловивши:

- Лерой, не тупи. Цей артефакт показує найкращий варіант із можливих.

- І який прохід нам випав? - запитав брат.

- Ось цей, - вказав учитель на третій ліворуч прохід.

У цей час батько, який не брав участі в нашому обговоренні, запропонував сісти й підкріпитися. Звісно, ми всі погодилися. Вже минула не одна година відтоді, як ми потрапили в печери. А до цього ми бігли через пустелю, йшли замком, а потім тікали від розлюченої темної відьми. І за цей час ми ще жодного разу нічого не перекусили. Ну і якщо нам треба ще невідомо скільки йти цим проходом, то краще підкріпитися зараз, сили нам точно ще знадобляться.

І ми стали їсти те, що прихопили з собою з дому, звісно, поділившись провізією з магістром.

Через півгодини ми знову рушили в дорогу, розмірено крокуючи підземеллям. Що довше ми йшли, то більше сумнівів виникало в моїй голові, що ми коли-небудь виберемося з цього місця. Але незважаючи ні на що, ми йшли вперед.

Так тривало щонайменше чотири години, коли ми вийшли у величезну кам'яну залу. По периметру її йшли вгору широкі колони. Я так і не зміг розгледіти, де ж стеля цього приміщення. Кожен з нас ходив по цьому залу, розглядаючи його з усіх боків.

Час пролетів майже непомітно для нас, коли Офрен покликав нас всіх. Він щось виявив?

Виявилося, що так. У навколишній темряві, майже зливаючись зі стінами, був прохід. Але куди він вів?

Я зазирнув всередину, але негайно був схоплений за шкірку і повернутий назад батьком з учителем. Що таке?! Я майже з роздратуванням глянув на них. Навіщо вони мені завадили?! Так би я вже знав, що ховається за стіною.

Батько із серйозним виразом обличчя приклав до губ палець із проханням зберігати мовчання. Учитель, також був серйозний, а ще чимось дуже схвильований. Я перевів погляд на брата, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але тут помітив, що його рот запечатаний заклинанням мовчання.

Мабуть, ситуація справді серйозна, якщо до Офрена застосували це заклинання. Я з подивом і тривогою стежив за тим, як батько з магістром накладають на нас усіх захисні чари.

Але вони на цьому не зупинилися, діставши зі своїх запасів атакуючі амулети й артефакти. Що вони зібралися робити? Кого атакувати? Невже попереду невідомий супротивник? Інакше навіщо тоді такі приготування?

Я знову перевів погляд на брата, звіряючись із його реакцією на те, що відбувається. Він бачив усі приготування батька з магістром, і не міг не наслідувати їхній приклад. Незважаючи на неможливість говорити, він також дістав парочку артефактів, які я його колись постачав.

Я, зрозумівши, що і мені варто щось зробити, наслідував приклад брата, діставши з власних запасів як атакуючі, так і захисні артефакти. Передавши по одному артефакту батькові з братом, я хотів вручити дещо і магістрові, але той, мотнувши головою, відмовився. Ну гаразд, тоді подбаю і про себе. Я активував потрібні артефакти, готовий практично до будь-якого можливого сценарію. Решта також закінчили свої приготування, після чого крадькома рушили в бік отвору.

Щойно ми ввійшли, на стінах одразу спалахнуло світло, освітивши не такий великий, як колись, але все ж доволі просторий зал. Я б навіть не назвав це залом, радше амфітеатром.

І в самому його центрі стояло щось. Назвати його по-іншому я не міг. Ця істота була з двома головами, шістьма руками, більше схожими на лапи, та довгим звивистим хвостом. А ще вона була сірою. Що це? Як вона вижила? Тут же немає їжі? Чи воно неживе?

Тільки-но я поворухнувся, спробувавши наблизитися до цього невідомого зразка, він вишкірився, і видав такий рик, що в мене підкосилися ноги і захотілося втекти. Але я швидко взяв себе в руки, помітивши, як мої супутники продовжили підходити до чудовиська дедалі ближче й ближче.

Істота, яка і до цього була не особливо доброзичливою, ставала дедалі агресивнішою в міру нашого до неї наближення. Навіщо ми взагалі до неї підходимо? Що затіяли батько з магістром? Може краще було б пошукати інший вихід звідси? І взагалі, що якщо з цієї кімнати немає виходу?

Обернувшись, я тільки зараз помітив, як прохід, у який ми зайшли не більше хвилини тому, кудись зник. Що за жарти? Як може прохід раптом узяти й зникнути? Можливо, це ілюзія?