Розділ 16 - Сліди зла

Лерой

Останнім часом життя перестало здаватися мені нудним і похмурим. Усе почалося з того, що ми з братом вирішили провідати молодшу сестричку, Клементину. Маючи веселу вдачу, ми з братом часто жартуємо над знайомими, друзями і навіть родичами. Один над одним ми теж любимо пожартувати, ну і як же не повеселитися за рахунок улюбленої молодшої сестри.

Тому вкотре вийшовши з порталу в її будинку, ми розіграли її помічницю. Те, у що вилився наш візит, не зміг би передбачити і найкращий оракул. Ми опинилися в епіцентрі сутички з темною відьмою, яка чомусь розлютилася на підопічну сестри, а тепер і на нашу сім'ю.

Але не дарма наші батьки живуть стільки років. Вони багато чого знають, та й їхні здібності дуже допомагають. Ось і цього разу після довгих розмов мама нарешті запропонувала цілком адекватний план дій. Щоправда, нам довелося трохи поміркувати, як його втілювати, але врешті-решт, ми знайшли потрібні рішення.

Особливо в нагоді став і перевертень, який тимчасово застряг як фамільяр Іженії, запланованої жертви темної відьми. Він завдяки зору фамільяра зміг вловити на Офрені з Клем те, що самі б ми нізащо не помітили, мітки темної. Ми досить швидко їх усунули, перемістивши на тварин, після чого вирушили збиратися на пошуки майбутніх союзників.

І ось, у призначений час ми зібралися у великому залі. Ще до цього ми вирішили, що підемо двома групами - я з батьком і Офреном, і Клем з перевертнем. Так була вища ймовірність, що доб'ємося успіху. Тому я, збираючись у дорогу, підготував два потужні пошукові артефакти. Один я передав сестрі, другий вручив Офрену, який мав відкрити портали за сигналами артефактів.

Сестра з фамільяром вже зникли у своєму порталі, а Офрен усе возився з нашим. Нарешті в нього все вийшло, і ми один за одним зробили крок усередину.

Опинившись на незнайомій галявині, я озирнувся. У наш бік бігла якась дівчина. Чи може вона бути нашим союзником? Адже не дарма ж артефакт вказав на це місце.

Я б, може, і повірив у її історію, але знак батька дав зрозуміти, що вона нам не друг. Я, намагаючись не показувати своє справжнє ставлення, так само, як і батько з братом, погодився допомогти їй із порятунком рідних. У міру просування ми все ближче підходили до незнайомого замку.

Я помітив, як вона ледь помітно пригальмувала біля захисту замку, наче знала, що це. Хоча по ідеї не повинна була, адже магії в ній я не відчував. Їй пощастило, що її зупинив Офрен, інакше, щоб приховати наявність магічних сил, довелося б долати захист. Ми деякий час порадилися з батьком, як обійти захист, після чого він зголосився проробити в ньому дірку.

Він був магом-універсалом, тож віртуозно володів не лише ментальною магією, а й іншими її видами. Тож для нього не став проблемою якийсь там захист.

Так ми, зберігаючи пильність, раз по раз долали шари захисту, рухаючись замком у напрямку, який вказувала дівчина. Мені починало здаватися, що тут проживає справжній параноїк.

Але раптом, коли двері в одну з кімнат, що виявилася лабораторією, як я встиг помітити, відчинилися, я побачив те, чого зовсім не очікував. Із дверей у лабораторію виходив мій учитель, магістр Маттеуш. Я гукнув його, впізнавши. Він також упізнав мене, як і батька з братом. Виявилося, що це його замок.

Тоді що тут робила та дівчина? Вона не просто так розповіла нам сумну казочку, а щоб ми допомогли їй потрапити сюди. Але навіщо?

Я хотів запитати її про це, але від неї в наш бік полетіло якесь закляття. Схоже, батько мав рацію, дівчина точно не наш друг. Добре, що він поставив щит. Її закляття було відбито захистом. У цей час магістр Маттеуш активував якийсь артефакт, після чого всі цінні речі з його лабораторії кудись зникли. Я зрозумів це, бо відчуття присутності доволі сильних артефактів раптом пропало.

Дівчина, яка теж щось зрозуміла, сильно розлютилася, і від неї полетіло вже не одне, а кілька потужних руйнівних заклять. Добре, що я з Офреном не ловили гав, і встигли поставити свої щити. Це не сильно затримало потік смертельної магії, тож довелося швидко терміново тікати через портал, нашвидкуруч відкритий Офреном.

Ми випали з нього практично скопом, і, не втримавшись на ногах, покотилися вниз. Куди вниз?! Де ми?

Нарешті, коли падіння закінчилося, я піднявся, відсторонившись від брата і наставника. Озирнувшись, я зрозумів тільки одне – ми в пустелі. Але де вона розташована? Чи на нашому континенті? І чи є поблизу люди я не знав.

З такими ж стурбованими виразами обличчя озиралися довкола і брат із магістром. Стоп, а де батько?! Він же не міг залишитися в замку?!

Коли моя паніка майже досягла критичної позначки, я помітив, як до нас по піску спускається батько.

У міру того, як він дедалі ближче підходив до нас, я з тривогою, що знову виникла, розглядав його вираз обличчя. Батько одночасно був і задумливий, і стривожений.

Невже він знає щось, чого ще не знаємо ми? Я запитав його, не витримавши:

- Що ти виявив?

Батько, все ще перебував у своїх думках, проте вимовив:

- Я знаю її.

- Кого? - запитали в один голос магістр з Офреном, - Ту дівчину, що атакувала нас?

Батько кивнув, і, нарешті подивившись на нас осмисленим поглядом, відповів: