Частина 20. Подарунки

Прогулюючись замком перед обідом (так, сьогодні я все ж таки вирішила перед тренуванням пообідати), я зайшла в кімнату щоб взяти одну з коробок і попрямувала в медичний блок.

Зайшовши, я знайшла відьмака Сайруса в лабораторії. Елар казав що він місцевий фахівець з цілительства.

— Привіт! - я привіталася, входячи до лабораторії і поставивши ящик на стіл. – Ми особисто не знайомі, я Кіра.

— Чуууув про тебе. - сказав Сайрус, не відриваючись від мікроскопа. - Ти з Пазурями Дракона приїхала?

— Ага. Як там, до речі, звернені, яких ми привезли? - поцікавилася я, спершись на стіл.

— Нормааааально. - протягнув відьмак роблячи якісь записи в блокноті і, залишивши мікроскоп, глянув на мене. - Слухай, тобі років скільки? На вигляд ніби дитина в лабораторії заблукала.

— Достатньо. - процідила я. - Будеш грубити - подарунки з собою заберу і нічого не отримаєш!

— Подарунки? - зацікавлено подивився на мене відьмак і, вставши, підійшов ближче.

На повний зріст він був досить високий, майже під два метри, з блакитними, як океан, очима і блондинистим волоссям.

— Досить на мене залипати, це не ввічливо! – засміявся відьмак. - То що ти принесла?

— Тобі точно сподобається. – я посміхнулася і посунула йому коробку. – Це все тобі.

Відкривши ящик, чоловік дістав кілька пляшок синьої густої рідини. Придивившись, його очі округлилися.

— Нііііі, це ж не ... - почав він.

— Так! - усміхаючись відповіла я. - Отрута василіска!

— Як? Звідки? - витріщився на мене відьмак.

— Місця знати треба. - знизала плечима я. - Там ще настоянка древнього святого дуба, вичавка з вогняного персика, трохи крові кіцуне і маленька баночка сліз гідри. Але їх я прямо від душі відриваю. В прямому сенсі!

— Кіро це… Це ж скарби! Їх ніде не дістати! Ти впевнена, що навіть під тортурами не скажеш звідки це? - захоплено змахуючи руками, запитав Сайрус.

— Впевнена. - розсміялася я. - Постарайся скопіювати формулу та записати. Може, вдасться синтезувати.

— Ага… Стій! А що ти хочеш натомість? - раптом зупинився відьмак і серйозно глянув на мене.

— Натомість? - здивувалася я, а потім плеснула себе долонею по лобі. - Ах так, точно, користь і таке інше. Нуууу ... ти ввечері зайнятий?

— Ні. - відповів чоловік, чекаючи на мої подальші дії.

— Тоді з тебе вечеря, а з мене приємна, але дуже втомлена після тренування компанія. - усміхнулася я. - Розкажеш мені, що у вас тут є.

— Ти серйозно? - чоловік глузливо підняв брову.

— Ну так. - я ображено надула губи. - Якщо ти вважаєш це малою платою, то тоді з тебе ще й десерт!

— Домовилися. – відьмак розсміявся.

— От і чудово! – я посміхнулася і пішла на вихід із лабораторії. - Буду пізно, десь о першій-другій годині ночі.

— Треба про неї у Ламара розпитати, чи що… - здивовано дивлячись на двері, а потім на ящик із зіллями, тихо сказав Сайрус сам до себе.

Поки Кіри не було, Сайрус встиг взяти зразки зіль, приготувати вечерю і поговорити з Ламаром. Від останнього він дізнався багато цікавого про дівчисько. Ментальний контроль, сили і здібності, що не піддаються вивченню, а до всього ще й характер некерованого підлітка. Опис дівчини був більш ніж цікавим.

Приготувавши на вечерю рибу, запечену на грилі з овочами та соусом, а також роздобувши шоколад на обіцяний десерт, Сайрус заходився чекати на Кіру, захоплений зразками нових еліксирів.

Кіра приповзла в лабораторію ближче до третьої години ночі, після заняття з Аяксом.

— Сай, зараз помру! - простогнала дівчина. - Є щось від голови?

— Парацетамол? - усміхнувся чоловік, підхопивши Кіру під руку і посадивши за стіл.

— Знущаєшся? - поглянула я на блондина.

— Вибач. - посміхнувся він. - Дай гляну.

Приставивши пальці до моєї голови, чоловік насупився, після чого щось прошепотів і головний біль став легшим.

— Що ти зробив? - здивовано запитала я.

— Ну, я все ж цілитель! – посміхнувся Сайрус. - Все, сідай вечеряти! Вже давно все холодне!

Присівши за стіл я взяла виделку і, подякувавши за вечерю, почала їсти.

— Слухай, Кіро, я тут питав про тебе… що в тебе було з Еларом? – він уважно глянув на мене.

— Хм.. з Еларом.. - я задумалася і відклала виделку. - Ми були близько знайомі багато сотень років тому.

— Наскільки близько? - посміхнувся чоловік.

— Дуже. - всміхнулася я у відповідь. - Але потім наші доріжки розійшлися. Я думала, що він загинув.

— Відьмаків убити не так просто. - підмітив Сайрус.

— Він тоді ще не був відьмаком. - відповіла я.

— Хм цікаво. – задумався відьмак. - Ти пробач, я не так часто буваю на званих вечерях та прийомах, як наші старійшини. Звик вечеряти один у лабораторії.

— Ой, ага, розказуй. - засміялася я. - І з дівчатами ти спілкуватися не вмієш, і в їжу афродизіак не підмішував?!

— Цього я не казав. - променисто посміхнувся блондин. От же ж.. навіть не знаю як його назвати!

Наївшись, я відставила тарілку і глянула на цілителя. Він досить симпатичний, я б навіть сказала гарненький ... Тьху, блін! Невже подіяв афродизіак?

— Ні, я змалку такий. А афродизіак на тебе не діє, бо вже б накинулася на мене. - сказав Сайрус, доїдаючи вечерю.

— Гей! Читати чужі думки непристойно! - обурилася я.

— Добре, добре. - засміявся чоловік. - Вибач.

"Кіра, ти чому досі не спиш?!" - Почула я в голові грізний голос Аякса.

"Я вечеряю." - відповіла я.

“Бачу я, як ти вечеряєш! Швидко спати! Завтра на занятті це обговоримо!” - сказав чоловік і розірвав зв'язок. Я закотила очі і встала.

— Дякую за вечерю, Сай. Ще зайду. - роздратовано сказала я і попрямувала до виходу з лабораторії.

— Біжи, поки Аякс особисто не прийшов тебе відшльопати і за ручку спати відводити! - сміючись, сказав цілитель.