Глава 54. Життя продовжується.

Я роблю третій ковток - а нічого не відбувається. Нічого! Зовсім нічого!

Що робити, якщо перенесення не вдасться?

У пляшечці ще залишилося трохи зілля, але чаклунки казали, що більше трьох ковтків пити не можна, інакше можна втратити душу.

Чи ризикнути?

Ні…

Повертаю Улі залишки зілля, дивлюся на її вродливе обличчя, дивлюсь просто в її зіниці - і раптом все починає пливти перед очима, я ніби потрапляю в якусь величезну вирву, і навколишній світ обертається навколо, зливаючись в суцільне мерехтіння.

І я вже не бачу ні Улю, ні кошака, ні навіть кімнату… Нічого…

Мені здається, що я знепритомнів чи, може, й помер, але ні.

Несподівано виявляю себе в повній, абсолютній порожнечі, справжнього себе, земного! Я пливу, я – примара, але я існую.

А навпроти мене пливе Ярик, такий же примарний, як і я.

Ми тягнемося одне до одного і беремо одне одного за руки. Для двох примар це виявляється можливим. Нас повільно обертає у порожнечі.

"Давно не чув тебе, друже", - посилаю думку.

«Я теж скучив», - чую у думках відповідь.

«Тепер ти повернешся додому. Я там трошки начудив...»

«Та ну? Ти здавався мені серйозним хлопцем, Славе Славний!»

«Загалом, я для тебе здобув трохи слави та грошей, графство та герцогство. Так, ще в тебе весілля на носі. З найкращою жінкою в Луннарі, з чаклункою із лабіринту».

«Жартуєш?»

«Не жартую. Не треба було залишати своє тіло без нагляду. Тобі Улія все розповість. Вона все про нас знає. Ти бережи її, вона чудова.  Так, щоб ти знав, у нас з нею все було, так що не соромся...»

«Не знаю, що й сказати, Славе Славний… Так, тут, у твоєму світі, є лікар, Тетяна Федорівна, я зву її просто Тетяною. Вона твій лікар. Так ось, бережи її. Чудова дівчина. У нас із нею… не все було, але ми цілувалися. Ти їй подобаєшся. Дуже подобаєшся. Тобто, твоє тіло, та ми зможеш порозумітися…»

«Добре, друже, домовились!»

«Домовились, Славе Славний. А тепер настав час прощатися. Будь щасливий, обіцяй!

«Обіцяю. І ти будь щасливий, Яр Буйний!

«Лади…»

Свідомість тьмяніє і все зникає.

Прокинувся я від яскравого сонячного світла, що пробивалося крізь зелене листя у вікно. Звичайна лікарняна палата. Я лежу у ліжку, трубочки, датчики. Монітор розмірено пікає. Поруч зі мною на стільці сидить, схиливши голову на ліжко, моя богиня у світло-салатному костюмі, дрімає. Над вхідними дверима світиться матовий плафон, світло якого проникло навіть у паралельний світ. Тепер я розумію, що за дивне свічення було на півночі.

Я повернувся.

Тіло моє здається таким маленьким і худим... У мене й раніш не було особливих біцепсів-трицепсів, та зараз все набагато гірше, ніж було до лікарні. Як я міг сподобатися такій дівчині? Піднімаю бліду, ледь не прозору руку і не витримую, щоб не сказати:

- Час до спортзалу…

Дівчина на імення Тетяна сіпається, прокинувшись, дивиться на мене сонними нерозуміючими очима.

- Ну ти й налякав мене вчора!.. Я думала… Я думала, що втрачу тебе!

- Все скінчилося, Тань. Більше такого не станеться.

- Ти завжди називав мене Тетяною… Це не ти! Точніше, це ти справжній! Слава, ти повернувся?

Киваю ствердно:

- Виходить, ти все знаєш? Ти повірила Ярику?

– Важко було не повірити. Він... дуже переконливий.

– А де мама?

- Пішла додому. Ми чергуємо з нею біля тебе по черзі, вона й так з ніг валиться. Скоро прийде, бо мені час буде на зміну.

Я зриваю з себе електроди, сідаю, підтягуючи під себе ноги, і беру дівчину за руку:

- А тепер розкажи мені все, що відбувалося, від початку і аж до цього самого моменту.

Тетяна довго дивиться, посміхаючись, вивчаючи, потім починає розповідь:

– Тебе збила машина, Славо. Швидка привезла тебе до нашої лікарні. Ушкодження були невеликі, але ти забився головою і довго не виходив із коми. Твою маму неможливо було виставити з палати. Вона весь час плакала, розмовляла з тобою, багато мені розповідала про тебе. Дуже багато хорошого.  Я так хотіла тобі допомогти…

- Ти казала мені: "Йди на світло?"

- Так, - Таня кивнула на плафон над дверима. - Я думала, що світло стане для тебе дороговказом, допоможе знайти шлях, вийти з коми.

- Я бачив його, але вперто йшов у інший бік...

- Неважливо, куди ти йшов! Важливо, що ти повернувся!

- Що було далі?

- Ти довго залишався у комі. А потім несподівано розплющив очі і заговорив. Тільки казав, що ти – це не ти, а відьмак із якоїсь казкової країни. Усі вважали, що ти став… несповна розумом. Але через два дні ти перестав говорити дурниці, тобто, розповідати казки про інший світ під назвою Луннар, хоч і здавалося, ніби втратив пам'ять, навіть не знав, як поводитись з багатьма речами. Але ми з почали багато розмовляти, і… нам було добре разом. А вчора твій стан раптом почав різко погіршуватись, аж до зупинки серця. Але, коли я застосувала дефібрилятори, сталося неймовірне. Твоє тіло зникло, а на його місці опинився величезний бородатий воїн у старовинному одязі! Це тривало кілька секунд... Я від несподіванки впустила на нього дефібрилятори, і він зник, а ти повернувся. Я б подумала, що це галюцинація через втому, але медсестра, яка бачила те саме, що і я, зомліла. Коли вона опам'яталася, мені довелось переконати її, що це вона бачила галюцинацію через втому, і відправити додому відпочивати. А мені довелося повірити у відьмака та в інший світ. Ось і все. Ти, справді, був в іншій реальності?