Глава 53. Чаклунське зілля.

Мені захотілося вийти на свіже повітря.

- Я зараз повернуся... Хочу спуститися у двір...

Я переклав Мара, що згорнувся на колінах, на коліна Улії, з яких той ледь не впав.

- Не вміщається, - посміхнулася дівчина і переклала кошака на ліжко.

Ми знаходились на другому поверсі, і всього за кілька кроків від входу починалися сходи, що вели на перший. Лише кілька кроків… Дивно, але я йшов і йшов коридором, а той усе не кінчався і виглядав якось незвично… Раптом я почав помічати людей, які йшли мені назустріч. Вони були у лікарняних халатах чи піжамах, які зазвичай носять хворі.... Ось прокотили на каталці прикритого ковдрою старого, завернули до кімнати, на дверях якої табличка «Палата №6». Товстуха бадьоро розмахувала шваброю.

Я опустив очі… Дерев'яна раніше підлога раптом виявилася вимощеною плиткою.

Підняв погляд… Прямо на мене йшла моя богиня, лікарка в уніформі салатового кольору. Обличчя її було зосереджене і таке ж прекрасне, як у моїх видіннях. До грудей вона притискала якусь папку. Я не встиг ні відійти, ні щось сказати, як вона пройшла крізь мене, навіть не піднявши очей.

Я в шоці! Обертаюся і бачу, як струнка фігурка моєї богині віддаляється коридором.

- Любий, з тобою все гаразд? - Хтось активно трясе мене за руку.

Що? Хто? А, це Вулія… Видіння лікарняного коридору зникає.

- З тобою все гаразд? Ти хотів спуститися у двір, а сам ходиш і ходиш коридором.

- Я… був удома.

Уля здригнулася і сковтнула нервово.

- Чи бачив свою богиню в салатовому? – запитала з ледь помітними ревнощами в голосі.

- Вона пройшла прямо крізь мене...

Я досі не можу відійти від шоку.

- Що ж, певне, так і починається переміщення. Ходімо, я спущуся з тобою, і дівчина повела мене до сходів.

На подвір'ї ми вирішили відвідати лошака в стайні.

«Горде, я незабаром піду…»

"Я відчуваю", - спокійно відповів кінський відьмак.

«Думаю, ти потоваришуєш зі справжнім Яром».

«Якщо він чутиме мене, зможе розмовляти зі мною подумки, як ти, то потоваришую. Але й тебе не забуду. Нам було добре разом. Але... тобі час йти. На тебе чекають».

«Хай щастить!»

Потріпавши кудлату голову Горда, я, обійнявши Улію, повернувся до приміщення. Тут життя вже йшло своєю чергою, бігали слуги, снідали відвідувачі.

Життя не зупиняється, що б там не було. І, навіть, якщо зупиниться для мене, продовжуватиметься для інших.

І все ж страшно, що все може скінчитися.

Не варто думати, про погані варіанти майбутнього.

- Ми ж ще не снідали, - підвів я дівчину до столу. - Замов щось.

Я сів коло вікна, щоб бачити блакитне сяйво Солара, що розливалося на лілово-фіолетовому небі. Його брат Фор ніяковів,  ховаючись за плечем старшого брата. Не вийшло по-твоєму, любитель нечисті!

А я вже й звик до таких екзотичних кольорів. Звик до цього дивного світу…

Вулія попросила пробігаючу повз служницю принести яєчню з шинкою та морс. Гарний вибір. Особливо кислуватий освіжаючий морс із невідомих мені ягід.

Раптом немолода жінка в халаті поставила на стіл щербату тарілку із сірою кашею та котлеткою. Поруч на серветку поклала шматочок хліба та ложку.

- Начебто ми не це замовляли... - Я хотів узяти ложку, але долоня ковзнула по порожньому столі.

Ні ложки, ні тарілки не було. Жінки в халаті – теж.

- Знову видіння? - запитала Уля.

Я глянув у дальній кут. Там, за квадратними столиками, жваво стукали ложками по тарілках, люди в халатах. Потряс головою. Зникли.

- Так, є трохи...

Я вже з підозрою дивився на сковороду з яєчнею на шкварках, що ще парувала і привабливо пахтіла. Здається, це мій сніданок.

– Світи починають переплітатися. Найкраще сьогодні нікуди не виходити. - Вулія подала мені велику скибку ще гарячого хліба.

Поснідавши, ми повернулися до своєї кімнати.

Видіння припинилися, і ми розмовляли та поводилися, ніби нічого не відбувається. Насолоджувалися кожною миттю разом. Бо у буть-який момент усе може обірватись…

Обід вирішили замовити у номер. Сміялися, годували одне одного шматочками соковитого пирога... Загодували Мара до знемоги й тискали  його, наче плюшеву іграшку.

Кіт терпів, хоч знаю, що зазвичай він не надто полюбляє, щоб його чіпали. Самостійний і самодостатній, як усі коти. Навіть більше, бо він не звичайний домашній улюбленець, а котячий відьмак. Але зараз кошак усе терпів. Терпів, що я його обіймав, притискав, тріпав за вушка, гладив по довгому пухнастому хвостику, по надутому черевцю. І навіть сам тулився і терся великою своєю головою об мої руки.

Моє маленьке знайда-кошеня… Мій великий вірний друже…