Глава 49. З жінками тільки зв’яжися...

Не знаю, скільки я поспав, як мене вигнуло дугою. Біль скручував кожен м'яз, вивертав навиворіт, не давав дихати. Я захрипів, смикаючись у конвульсіях, але продовжуючи все усвідомлювати.

Уля перелякалася, намагалась допомогти, але марно. Мене так вигинало та кидало, що я вже й з життям попрощався. Пошкодував лише, що більш не побачу ніколи маму…

Все пройшло саме собою за кілька хвилин, хоча мені вони видались за добру годину.

Але що це було? Напад епілепсії? Та я ніколи нічим подібним не страждав. Ярик, наскільки я знаю, теж. І травм серйозних не було.

- Пробач, перелякав... - прохрипів я, як тільки зміг говорити. – Не знаю, що зі мною трапилось… Ніколи нічого подібного не було…

- Це тебе твій світ тягне, - сумно відповіла Вулія. – Нічого у нас з тобою не вийде… Тобі треба повертатися.

- Та ну... Чекай... Може, більше не повториться... Я… з тобою залишитись хочу…

Заснути я так і не зміг, трохи полежав, обіймаючи чаклунку. Начебто, нормально  почуваюся, як завжди. Будемо вважати, що то трапилось один раз і більш не повториться. Я твердо вирішив

Ледве бліде світло пофарбувало край неба, обіцяючи швидкий світанок, я вирішив, що час у дорогу.

- Уль, ти спиш? Поїхали, мабуть, га? Краще виїхати до світанку, бо хтось обов'язково ув'яжеться, я їх знаю. Як не пояснюй…

- Ти маєш рацію, - швидко піднялася дівчина, - час.

Я гукнув лошака.

"Вже в дорогу?" - здивувався той.

- Так, Горде, раніше виїдемо, раніше приїдемо.

«Та я вас домчу, як вітер, ти ж знаєш!»

Я посадив на спину коня Вулію, сів сам. Перед дівчиною, майже на шию Горда, звично ліг Мар. Ми тихо, щоб нікого не розбудити, під'їхали до вогнища по сумки з їжею, приготовлені з вечора, підхопив їх, не встаючи з коня.

"Вперед!" - скомандував я Горду, прикріпивши сумки до сідла.

І тут же відчув, як хтось застрибує на спину конячого відьмака позаду мене.

І хто б сумнівався? Лисеня!

- Я вам потрібна, - зашепотіла дівчина мені у вухо. – Я вже в палаці на кухні працювала, знаю багатьох слуг та й сам палац!

Я збирався зсадити Лізку, але Горд помчав уперед, пославши мені думку:

«Нехай їде! Стане в нагоді...»

Добре, що конячий відьмак може мчати з величезною швидкістю і майже не втомлюватись. Ми зробили лише одну зупинку, щоб поїсти, а Горду попастись, і були в столиці Зим-Зима вже надвечір.

Вулиці міста видавалися незвично порожніми, мабуть, після проходу через місто мертвяків, жителі просто боялися носа надвір висовувати. Усі ворота були зачинені. Лошак проїхав уздовж стін, що оточували центральний район міста, знайшов зручне містечко, перемахнув і висадив нас на тому боці. Я передав Горду думку, що йому з Маром слід поки що заховатися, щоб їх не побачили і не запідозрили ті, хто ходить.  Все ж поява у місті кота-відьмака і коня-відьмака – подія небанальна. До того ж, ходячі знають, що Мар пов’язаний зі мною і одразу зрозуміють, що я повернувся. Краще вже моїм товаришам затаїтися і чекати нашого повернення.

Горд та Мар непомітно зникли, розчинившись у сутінках, а ми далі вже йшли своїм ходом. Я спробував зупинити Лисеня, щоб порадитись, розробити план дій. Та вона лише палець приклала до губ:

- Тссс! Спочатку слід потрапити до палацу, а там видно буде…

Ох, ці жінки!

Втім, жінки можуть бути розсудливими. Лізка використала ключ, який розсудливо зберегла, коли ми тікали з палацу, і ми через ворота чорного ходу, через який доставлялися дрова та продукти, потрапили на королівський двір.

 - Не жахайтеся. Поводьте себе природньо, - шепнула Лисеня. – Тут слуг хоч греблю гати. Однаково усі одне одного не знають в обличчя.

Дійсно, ніхто на нас уваги не звертав. Слуги то й слуги. У цьому Ліза була права, до того ж, вона добре розбиралася в усіх цих коридорах. Найкоротшим шляхом вона провела нас до королівської кухні. Ми вже не ховалися. Лізка, перевдягнена, як і раніше, хлопцем, підійшла прямо до головного кухаря:

- Привіт, Слон!

Товстун зі схожими на стовбури двох дерев ногами, і справді, якнайбільше нагадував слона.

- Лисеня! І де ж ти був, малий негіднику? Ми тебе шукали!

- Та я, як розносив їжу стражникам, проговорився, що моя сестра готує таку гусочку, що пальці проковтнути можна. Мені й наказали привести її на кухню. Тобі ж якраз потрібна помічниця! Знайомтеся, Вулія. Вона сором’язлива та мовчазна, зате вправна і готує просто божественно! Дай їй завдання приготувати королівську вечерю – і не пожалкуєш!

- Добре, спробує твою сестрицю у ділі, - кивнув Слон. – А це що за здоров’як із тобою?

- Розумієш, довелося й старшого брата забрати, бо його не можна одного залишати. Дурник він, з головою не дружить. Зате сильний дуже. Просту важку роботу може виконувати. Так що дров наколоти чи ще що… Командуйте ним, як хочте. Все робитиме, аби годували. Яричек, - звернулася Лізка до мене, як до маленького, - ось дядечко Слон, слухатимешся його. Добре, мій хороший?