Глава 48. Плани і сподівання.

Наше військо, окрім вартових, відсипалося до обіду наступного дня.

Я прокинувся, коли Солар вже піднявся до середини неба і щедро заливав простори своїм весняним світлом. Фор тим часом майже не помітним був, ховаючись за плечем брата. Не сподобалась йому учорашня поразка темних сил.

Довкола вже ходили і розмовляли ті, хто встав раніше. У своїх обіймах я виявив Вулію. Вона спала, довірливо поклавши голову на мою руку і обійнявши мене. Її вії ледь-ледь здригалися уві сні, мабуть, щось снилося. Класна така… Навіть зараз, коли уся розфарбована строкатими фарбами, бо вчора не знайшлось ні в кого сил ще й змивати їх з себе.

Я раптом зрозумів, що відчуваю сильне бажання торкатися її тіла, цілувати, а потім потягнути в кущі, як первісна людина і… любити, любити, любити…

Скільки я під час нашої подорожі спав поряд із Лисеням, гріючи їй спинку, у мене подібного бажання не виникало. До неї я ставився, як і говорив Ярик, ніби до молодшої сестрички. З Вулією все зовсім не так. Вона приваблює мене, як жінка.

Та, нічого не поробиш. Усі можливості я просто проспав. А тепер табір прокинувся, і своє бажання мені довелось пригасити.

Тут і Вулія прокинулась, розплющила очі і довго дивилась на моєо обличчя із загадковою усмішкою. Та нічого так і не сказала.

А потім ми встали, і життя потекло своєю чергою. В першу чергу довелось відмиватися від фарб, які нас усіх врятували, і відмивати Мара та Горда, що виявилося набагато важчим, ніж вимити власне тіло, бо вони так і намагались вкусити чи пошкрябати.

Потім Сот Восьмий оголосив пікнік на честь нашої перемоги. Прямо край дороги, неподалік від тліючих вогнищ. Прибирати війська від кордону, поки на троні Зим-Зиму ходячі, він не ризикував. Так, перемогу ми отримали велику, але не повну. І хто знає, що на  нас ще очікує.

У пам’яті крутилося, як наше перше святкування перемоги завершилося с першим тостом, тож я навіть переживав, чи не трапиться знов якась неочікувана «бяка». Але, на диво, ніщо нам не завадило цього разу.

Люди, теж напочатку дещо насторожені, стали потроху розслаблятися, голосно розмовляти і сміятися.

Мар просто ходив по столах, підбираючи усе, що йому найбільш смакувало.

Я займав почесне місце зліва від короля. Справа від нього розташувався принц Зим-Зиму.

Вулія сиділа поруч зі мною, вибираючи для мене найсмачніші шматочки, і здавалося, що це правильно, що так і має бути завжди. На мою честь і на честь Улі, як головних на цьому святі життя, постійно оголошували тости, а король Сот навіть натякнув, що на нас чекає нагорода, коли все закінчиться. Дуже хороше формулювання. Навіть не уявляю, коли і як усе може скінчитися.

Але не варто засмучуватися через думки про майбутнє. Сьогодні все добре, стіл повний, шлунок задоволений, поряд чудова дівчина, якій я, мабуть, подобаюся. Щоправда, я не знаю, подобається їй тіло Ярика чи моя особистість, чи, може, ми «у комплекті», але це зараз і не важливо, бо світло, тепло та мухи не кусають.

Нарешті я теж розслабився і піддався загальному настрою, постаравшись викинути думки про тих, що ходять, з голови. Завтра буде завтра.

Розслабитись то я розслабився, але відключитись від проблем повністю не дали. Ближче до вечора, поки решта веселилася, Сот зібрав невелику нараду. Були запрошені я, принц Свалетт, Вулія, Крант, Кряж, який очолював сотронівських відьмаків, начальник варти та головнокомандувач армії.

- Треба обговорити плани на завтра, - сказав король. - Думаю, що не можна відтягувати зі знищенням тих, хто ходить. Слід на світанку виступити всіма силами на Зим-Зим, захопити столицю і вбити ворогів.

- На жаль, - настав час розповісти те, що повідали мені чаклунки, знищити тих, хто ходить, ми не зможемо. Якщо ми їх вб'ємо, то вб'ємо короля Зигізмунда і королеву Вітторію, тіла яких вони зараз займають, а ті, що ходять, можуть перейти в будь-якого з нас, хоч в мене, хоч у Вашу Величність. А чим це загрожує – й самі розумієте.

- Але що ж робити?! – вигукнув король. – Чаклунки лабіринту повинні були зберігати знання та зброю, які допомогли б нам позбутися ходячих! Хіба не так?

- Чаклунки порадили вмовити тих, хто ходить, повернутися на Ту Сторону. Вони дали мені ножиці, якими можна зробити дірку між світами.

- Хіба можна домовитися з тими, хто ходить? Після того, що вони накоїли…

- Вони прийшли в наш світ, щоб знайти щось загублене, але безмірно дороге для них. Якщо допомогти їм повернути втрачене, то більше ніщо не триматиме їх тут.

– Але як це зробити? Що їм потрібне?

- Я не знаю, Ваша Величність. Проблема в тому, що й самі вони не знають, бо при переході значною мірою пам'ять втрачається. Ясно одне: ми не повинні йти на Зим-Зим війною. Навпроти, якщо Сотрон нападе, а в Зим-Зима вже не буде достатніх сил для протистояння, ті, що ходять, швидше за все, втечуть, але куди і в чиїх тілах – невідомо. Ми втратимо слід, і нам залишиться тільки вичікувати невідомо скільки, поки вони виявлять себе. До цього часу вони знов наберуться сил, піднімуть мертвих в іншому королівстві або придумають, як відкрити прохід для тих, хто ходить, у наш світ. Цього не можна допустити.

По мірі того, як я передавав присутнім послання чаклунок, вже й сам повірив, що силою тут діяти немає сенсу.