Глава 47. Бій.

- Уля?

Обертаюся у пошуках дівчини, де ж вона?

- Уля?!

На мить навіть встиг злякатися, що щось трапилось лихе і я її більш не побачу…

Та дівчина вже поряд:

- Я наказала зібрати жінок і дівчат з навколишніх селищ, ми вас розфарбовуватимемо.

Звеліла? І як вона, проста сільська дівчина, так швидко адаптувалася у незнайомому середовищі? Мабуть, ситуація така. Усі бачили, що вона зі мною приїхала, а я нині до королів наближений, отже усі розуміють, що вона може передавати мої накази. 

Підійшов король Сот.

- Вози вже виїхали за фарбою, скоро привезуть. Але навіщо це, Яре?

Я не встиг відповісти. Почали під'їжджати відьмаки та стражники на конях, спускати  на землю дівчат і їхати знов у бік селищ.

- Що відбувається, Яре? Я наказав народу від’їжджати на південь! Що це за виставка наречених? Сюди ось-ось мертвяки нагрянуть! Затемнення починається!

- Плани трохи змінилися, Соте. – Якось у поході ми непомітно перейшли з королем Сотрону на «ти». - Жінки нам тут потрібні. Краще накажи, нехай старі ведуть дітей до лабіринту. Можливо, чаклунки зможуть їх сховати.

- Ваша Величність, фарбу доставили! – пролунав крик.

Я озирнувся, до нас під'їжджали воли, що тягли вози з великими чанами.

- Сідай! Малюватиму! - скомандувала мені Вулія і крикнула голосно: - Дивіться всі, що я робитиму, і розфарбовуйте інших чоловіків. Відьмаків – насамперед. І короля з принцом не забудьте. Потім стражників та солдатів.

Я хотів подивитися, що робиться, але Уля смикнула мене за бороду:

- Не крутись!

- Не знаю, що ти задумав, відьмаче… - хитнув головою король, підставляючи руки іншій дівчині, що підійшла до нього з фарбами.

По всьому табору швидко починалася робота: немов художній салон під відкритим небом.

Уля ретельно вкрила різнокольоровими фарбами моє обличчя, руки та все тіло до пояса, вимазала штани. Цікаво, на кого я зараз схожий? Наче почувши не висловлене вголос запитання, юна чаклунка дістала дзеркальце:

- Дивись! Красень, правда ж?

Ух ти! Усі кольори веселки! Рідна мама не впізнає!

- Дякую, красуне! Поцілував би, та вимажу.

- Цілуй! Все одно ми зараз одне одного теж розфарбовуватимемо. Тільки звісно, спочатку закінчимо з вояками.

Я вп'явся в ніжні дівочі губи. Мммм… Солодко!

- Все, - відсторонилася Уля. - Будеш мені винен, і тобі доведеться вижити, щоб повернути борг. Наступний! – гукнула відьмака, що чекав неподалік своєї черги.

- Дякую! Бережи себе! Після бою продовжимо! – пообіцяв я і пішов, озираючись, по табору.

Видовище фантастичне! Зліт боді-дизайнерів, не інакше. Дівчата та жінки швидко, по-діловому, розмальовували міцні чоловічі постаті. В очах рябило від строкатості фарб. Як на конкурсі з боді арту, точніше, як це правильно називається? А, згадав, боді пейнтінг - малювання по тілу. Багато хто, вже «готовий», скупо посміхався, розглядаючи себе і товаришів.

- Гей, розмальовані! Не гуляйте! – почувся голос Вулії. - Поки маєте вільний час - розфарбуйте мечі та сокири! З цим ви і самі впораєтеся!

Я підійшов до чанів, мокнув долоню в синю фарбу, поставив на сокирі кілька плям. Потім додав жовтого та червоного. Хм, непогано виходить. Якщо мертвяки все ж таки нас примудряться роздивитись, то зі сміху помруть. Втім, слід довіряти Вулії, гадаю, вона знає, що радить. Сказала, станемо для зомбаків невидимими - так воно й має бути.

Загони добре озброєних воїнів прибували. Я вже бачив не тільки людей, а й великих важких тролів, високих міцних орків, спритних гнучких гоблінів. Під'їжджали і групи звичайних селян та городян, озброєних вилами, сокирами, саморобними списами. Усі, хто прибув, ставали в чергу на розфарбовування. А здалеку, скільки охоплювало око, наближалися нові й нові загони. Ну ось, а Сот казав, що не зможемо швидко армію зібрати. Збирається, збирається армія! Ще й чимала! Підходили й жінки, які приєднувалися до «художниць», але тих, кого слід розфарбувати, було набагато більше.

- Гей, хлопці! – крикнув я. – Дівчата не встигають! Хто вже сам «красунчик», приєднуйтесь, допомагайте зробити «красунчиками» товаришів! Це не так складно! – І першим показав приклад, просто руками почав вкривати фарбами королівського стражника.

Райдужні кольори примушували посміхатися, витісняли із сердець невіру та темряву, створювали якийсь чудний настрій. Наче в дитинстві у цирку. Очікуєш на диво – і воно не примусить тебе довго чекати.

Не знаю, скільки минуло часу, як пролунав крик сторожового:

- Мертвяки підійшли до кордону!

– Усі, хто готовий, на вихідну позицію! - скомандував у рупор король, теж весь у яскравих різнокольорових плямах.

Я озирнувся. Серце голосно вухкало у грудях, але туга і безнадія вивітрилися з нього начисто. Навпаки, свідомість затопила надія. Надія перемогти. Надія вижити. Надія продовжити цілувати цю чудову дівчину на ім'я Уля.