Глава 46. Мертвяки наступають.

Зомбі-апокаліпсис. Ось єдине, що спало мені на думку, коли я переглянув наступним після короля «запис» в очах віщої птахи. Я, звісно, не був настільки шокований, як інші. Все ж таки в минулому житті і фільмів про зомбаків надивився, і в іграх їх убивав сотнями, і сам навіть створював подібних персонажів. Так що видовище землі на цвинтарях, що ворушиться,  і ходячих трупів мені не нове.

Але думка, що це не гра, що мертвяки йдуть на нас, просто жахала.

Солдатик не збрехав, їх справді було не менше сотні тисяч, адже за всю історію існування Зим-Зима люди вмирали і вмирали, а тепер вирішили встати всі разом. Тут були і свіженькі трупи, майже як люди, і такі, що лише почали псуватися, і зовсім старі, зі шматочками гниючої плоті, що відвалася на ходу, і вже чистенькі скелети. І вони лізли й лізли, збиралися у загони та цілеспрямовано рухалися в бік кордону.

- Що робитимемо? - обернувся я до побілілого, як молоко, короля.

- А що ми можемо?

- Значить, чекатимемо, поки нас порвуть, як Тузик грілку?

- Ти бачив, їх, мабуть, понад сотню тисяч. А у нас тринадцять відьмаків.

- Додай мене з Крантом – п'ятнадцять. Додай зимзимівських двадцять шість – уже сорок один!

- Сорок один проти сотні тисяч? Тим більше, що чаклуни повідомляють: все вказує на наближення затемнення! А це означає, що сили нежиті збільшаться багаторазово!

- Не істери, королю! Армію підіймай! Кришити скелети можуть і прості воїни, був би меч. Скільки у тебе солдатів?

- Регулярна армія – одна тисяча, ще чотири підніму з резерву. Чотириста стражників. Все!

– Не все. Ветерани? Молодь?

- Гаразд, ще тисячу-півтори нашкребу… Близько семи тисяч, та й тих, щоб зібрати та озброїти, потрібен час, якого в нас немає! Яре, дивись тверезо, це нас не врятує.

– Сот, але народ Сотрона – не вівці, яких ведуть на заклання! Шли гінців в міста та селища країни, нехай виходять усі, хто може тримати в руках меч, сокиру, ланцюги, все, що можна використати проти мертвяків. Наскільки я знаю, їх достатньо розрубати на кілька частин, які не будуть боєздатними. Жінки нехай евакуюють старих та дітей, починаючи з прикордонних зон. Чаклуни та чарівники в країні є? Вони можуть чимось допомогти? Зілля якесь чи порошок приготувати, щоб нежить можна було знищити?

- Чародіїв у Сотроні споконвіку не було. Чаклуни наші, в основному, лікарі, та й то по дрібницям... Для знищення нежиті магії не існує, ти сам знаєш. Є порошок, щоб замкнути нежить на певному місці, як ми говоримо, упокоїти, але для нього важко дістати інгредієнти, та й виготовлення його тривале та складне. З готових запасів нашкребемо якусь дрібницю, але це мізер! Ми жили у мирі! Хто ж думав?..

- І все ж таки, ми повинні робити все, що в наших силах. А відьмаки нехай пообідають, накрито, що, дарма? Їм сил перед битвою набратися треба. Не стій, наказуй, королю!

Сот Восьмий наче трохи вийшов зі ступору і почав командувати підлеглими. Я витер долонею холодний липкий піт з чола.

Що робити? Що ж робити?..

Реально оцінюючи обстановку, розумію, що вся ця метушня лише для того, щоб померти стоячи зі зброєю в руках. Проти такого натовпу зомбі довго не протриматись. А це означає, що загинуть усі. І відьмаки, і воїни, і прості люди. Що ж робити? До мене наблизилась Вулія, подала мені шматок м'яса, окраєць хліба та флягу з вином.

- Поїж, відьмаче…

- Поїм.

Останній раз поїм... Я взяв їжу з рук Вулії, з'їв, не відчувши смаку, запив вином.

Пішов до Кранта, який теж щось жував, стоячи поряд із командиром зимзимівських відьмаків.

- Що скажете, Кряже? Що ми можемо зробити?

- Померти гідно, - похмуро промовив Кряж Страшний, зробивши великий ковток і витираючи з вусів вино, що пролилося з фляги.

- Батьку?

- Він має рацію, - Крант поклав мені на плече руку. - Ти мало прожив, але славно помреш. Іди, попрощайся з матір'ю, скажи, нехай відвозить Неждана до лабіринту. Хоча… не думаю, що хоч комусь вдасться врятуватися.

Здається, відьмаки вже приготувалися загинути у бою. Змирилися з поразкою…

Але я не хочу помирати славною смертю! Ніякою – не хочу!

Я додому хочу! За комп'ютер! Де можна рубати зомбі праворуч і ліворуч, а якщо загинеш, то нічого страшного, адже ти зберігся і можеш почати все спочатку!

Чому у житті так не виходить?!

Підійшла Арлі, заплакана, тримає Неждана за щуплі хлопчачі плічка. Обійняла мене, затиснувши хлопчика між нами.

- Я не знаю, що сказати, Ярику, синочку… Невже це кінець?..

Що я маю їй відповісти?

- Мамо, я дам вам лошака, нехай відвезе вас до лабіринту. Думаю, зараз це єдине безпечне місце. Туди нежиті та нечисть – зась!

- Синочок…

- Мамо, рятуй онука! Горд!

Лошак прибіг на перший мій поклик, хропе, хвилюється також.

«Ти серйозно? – почув я в голові його невдоволений голос. – Я в бій хочу з тобою!»