Глава 41. Лабіринт.

Назвався грибом - лізь у кошик.

Не міг хтось інший меду наїстися, га? Ні, саме мені мали зустрітися ці кляті бджоли!

А з іншого боку, якби не та неприємність, яка мало не закінчилася трагічно, то що б ми сьогодні робили? Якщо тих, хто ходить, не зупинимо, то вони швидко можуть увесь цей світ захопити. І мені тоді кришка. Вони вже зрозуміли, коли я зник, що не піддаюся впливу каменю, і намагатимуться прибрати мене насамперед. Тож до чаклунок іти доведеться, і не кому-небуть, а мені.

Втім, чого це я панікую? Меду наївся - не на один такий лабіринт вистачить. Все буде гаразд. Чи не буде?

Мене споряджали та екіпірували з величезним ентузіазмом. Ще б пак, прийшлий відьмак тепер за всіх віддуватиметься. Просто чудово! Для всіх. Окрім мене.

На жаль, лошака довелося залишити. Навіть сам вхід до лабіринту був за розмірами середньої людини, мені й то пригинатися довелося. А шкода, з Гордом було б значно спокійніше. Тямущий такий хлопець!

А Мав вирішив мене супроводжувати, незважаючи на те, що летіти вузькими коридорами він не зможе. Я пояснив йому ситуацію уявною картинкою, а він надіслав у відповідь зображення, як іде біля моїх ніг пішки. Кіт виразно глянув мені в очі і потерся об ногу, мовляв, я тебе одного не пущу. А я й радий. Все ж таки вдвох веселіше, та й нюх у нього кращий за мій, зможе попередити вчасно про небезпеку.

Отже, час Х настав, тобто, настав час вирушати. На мені новий зручний одяг канапійських стражників, нові міцні чоботи з гострими ножами, захованими за халявами. За поясом – наточена, як бритва, сокира. Від меча я знов відмовився. Не моє. У внутрішній кишені (попросив, щоб на новий одяг пришили таку ж, як була на старій куртці) – дев'ять срібних ложок, які вже врятували мені та Лізі життя. Десяту «подарував» меркаллі. На спині – рюкзак з їжею та всім, що здалося мені необхідним. Біля ніг мій друг, кошак. На вигляд вже дорослий, розміром з лісового кота. Хоча, звідки мені знати, яким має бути котячий відьмак? Може, ще ростиме.

Ніколи в цьому світі я не був так добре підготовлений до подорожі. І все ж таки тривожно.

Годі, годі.

Я обійняв Лізку, батьків Ярика та навіть принца Свалетта. Сказав коротко: «До зустрічі!»

Не люблю прощань.

Інші відьмаки теж підійшли, щоб потиснути руку або поплескати по плечу. Останнім наблизився король Сотрону, він щойно під'їхав. На плечі в нього сидів птах, схожий на сову, тільки круглі чорні очі набагато більші.

- Повернувся один із віщих птахів. Хочеш подивитися, що птаха побачила у королівстві Зим-Зим?

Я знизав плечима:

- Думаю, мені це треба побачити.

Король Сот простягнув мені птаха:

- Відключися від думок і дивися в обидва очі одночасно, Яре Буйний.

Я виконав вказівки. Спочатку в чорних колах очей почали з'являтися неясні картинки, потім два зображення злилися в одне. І чим не окуляри віртуальної реальності?

Опустивши маловажні кадри, скажу, що нарахував двадцять шість відьмаків, вони вже прокинулися і, як і очікувано, себе не пам’ятали, бо завзято готувалися до бою. А в нас, тобто, на боці Сотрона, всього лише тринадцять. Старого я не рахую, він уже не воїн. Ну, якщо додати мене із Крантом, то п'ятнадцять. Замало.

Король забрав віщу птаху:

- Бачиш сам, Яре Буйний, що вороги ось-ось виступлять. У тебе дуже мало часу.

- Розумію…

Я махнув усім останній раз і вступив під склепіння старовинного лабіринту. Зробив кілька кроків і обернувся. Входу, через який я щойно пройшов, не було. Лише глуха стіна.

Ось і починаються чаклунські штучки. Не люблю таке…

Мар підвів голову, муркнув запитально, мовляв, чого застряг?

- Та йдемо ми, йдемо, мій хороший.

Тиша боляче вдарила по вухах, як тоді, коли я опритомнів у королівському палаці і зрозумів, що Ярик зник з моєї голови. Поки подорожував у галасливій компанії, порожнеча була не така помітна. Та й лошака я не відчував. Видно, лабіринт усе «гасив».

- Няв?

Я зітхнув і пішов уперед. Кошак побіг поряд, обнюхуючи майже кожен камінь. Вузькі проходи і низькі стелі (далі вони стали трохи вищими і я вже зміг йти, не згинаючись, але все одно неприємно висіли над самою головою) створювали гнітючу напругу. Втім, думаю, все ж таки краще, що лабіринт закритого типу, якби над головою був відкритий простір, я так і чекав би нападу зверху.

Шум моїх кроків трохи розвіяв тишу, що давила на психіку. Відьмацький зір плюс амулет дозволяли непогано розрізняти обстановку, яка, втім, не змінювалася. Хіба що трохи вищою ставала стеля.

Старий казав, що мені достатньо буде подумати про те, куди я хочу прийти, тобто до чаклунок, і більше про дорогу не згадувати. Не знаю, чи так воно діє, та вибору я не мав. Коридор повертав то вліво, то вправо, але розвилок і бічних відгалужень не було.

Навіть нудно стало. І чи довго так доведеться йти?

Раптом попереду засяяло світло, я поспішив, радіючи хоч якійсь різноманітності, і в стіні зліва виявився отвір, що відкривав досить дивне для цього місця видовище.