Глава 38. Несподівана зустріч.

- Яр?! Це ти?!

Що за підстава?.. І хто ж це в чужому королівстві знає Ярика? І чим це мені загрожує? І як мені поводитися?

Але всі питання відпали, щойно постать наблизилася. Я зміг розглянути високу, але досить ще привабливу жінку років сорока з хвостиком. Її риси  нагадували когось, тільки я ніяк не міг зрозуміти, кого…

- Ярику! Синочок! - Жінка кинулась мене обіймати. - Не думала, що колись ще побачу тебе, рідненький мій!

Оце так! То папка знайшовся, тепер ще й мамка. Щастить... Ярику. А він вже її і оплакав разом із синком, про якого й не відав. Як же їй вдалось врятуватися? Що з малим? І чи вдасться мені видавати себе за Ярика. Як кажуть, материне серце не обдуриш…

Ох, як же не вистачає мені зараз тебе у голові, мій друже… І як шкода, що ти не можеш порадуватись тому, що живі твої мама і тато. І тебе шкода. Так хотів би допомогти тобі, витягти, але не знаю, як. Взагалі не знаю, чи це можливо? Чи ти ще там?

- Крант?! – Очі жінки ще більш округлилися, коли з-за моєї спини показався батько Ярика. – Крант? Ти це чи не ти? Ні, не може бути! Таким я пам'ятаю тебе, коли я… коли ми… коли у нас народився Яричек… Але батькові Ярика має бути сорок дев'ять. А цій молодій людині років двадцять... Хай двадцять три, не більше... І худий такий... Хто це, синочку?

Я тільки духом збирався, щоб сказати, хто це, як Вірний сам обізвався:

- Та я це, я, моя чаріва Арлі... Кохана Арлі... Мати сина мого!

Жінка ледь не впала, але тільки хитнулася. Я підтримав її, а вона переводила вкрай здивовані очі з мене на батька.

- Ярик?.. Це не може бути правдою! Так, цей чоловік схожий на твого батька у молодості, як дві краплі води… Але він не може бути твоїм татом, бо він виглядає молодшим за тебе!

- Та правда це... Мамо, - дивно говорити "мама" чужій жінці. – Це, справді, мій батько, Крант Вірний. Правда, з ним дещо сталося… Дещо,  через що він схуднув і помолодшав. Ми потім все розповімо... Не хвилюйся… Все гаразд. Тепер все гаразд. Я вважав, що втратив вас, але, насправді, ось ви, поруч. Обоє. І це невимовне щастя!..

– А це хто? - Жінка побачила Лізку, що зацікавлено визирала з-за мого плеча. - Наречена твоя? Чи дружина?

Лізка пирснула.

- Та ні, мамо. Це… подруга. Ми мандруємо разом – та й тільки.

- Шкода, гарна дівчина... - Тут з очей жінки линули сльози. – А твого синочка, Нежданчика, я не вберегла!.. Ярик! Ярику! Я в усьому винна! Мене звинувачуй!..

Я провів ридаючу жінку вглиб кімнати і посадив на лаву:

– Знаю я про сина. Ні в чому тебе не звинувачую… Адже ти врятувати його хотіла… Але… як ти тут опинилася? Я ж думав, що і ти загинула.

- Про що ти, Арлі, люба? – вражений Крант безсило опустився поруч. – Про кого ти мову ведеш?

Прийшов час дізнатися правду, старий відьмаче.

Старий відьмак, що виглядав зараз на двадцять років, обійняв літню жінку, що була йому колись за дружину, за плечі і попрохав тихо:

- Розповідай, кохана. Що б не трапилось у твоєму житті, винен лише я, що залишив тебе саму. Сідай поруч із нами, сину… Про кого ви говорили? Кого не змогли вберегти.

- Пробач… Я змовчав, бо й так тобі довелось чимало пережити… Коли ти мене забрав до себе, сусідська Зойка залишилася вагітною від мене. Мама ростила Нежданчика… Я й сам дізнався, що в мене був син, нещодавно…

Ми посідали довкола жінки, а вона, схлипуючи, розповіла, як Великі Луки зробила своїми мисливськими угіддями страшна гідра, як вона з онуком спробувала врятуватися, втекти з міста. Того дня разом з ними виїхало ще три вози та кілька кінних. Дорогою на них напала гідра. Пощастило, що вибір у чудовиська був великий, і воно спочатку накинулося на тих, хто їхав у возах, легший видобуток. А Арлі не прогадала, що вирушила в дорогу без вантажу. Перелякані коні понесли, і вони врятувалися від гідри, але коні бігли так довго, що бабуся втратила з виду онука. Вона довго плутала лісом, поки вибралася до кордону Сотрона, до селища під назвою Ножі. Місцеві прийняли її доброзичливо, дізнавшись, що їй вдалося врятуватися від гідри, дозволили залишитись у них. Оселилася вона в будинку відьмака, який у цей час був у відлучці, бо практично всі будинки були зайняті гостями. Виявляється, ще більше місяця тому до селища приїхало кілька десятків людей із прикордонних селищ Зим-Зима, які тероризував невідомий монстр. Їм дозволили будуватися на західній околиці, де було досить порожніх місць, але поки йшло будівництво, біженці були розселені по будинках добросердечних поселян.

Арлі схлипнула і знову притулилася до моїх грудей.

- Думаю, що Неждан живий, - сказав Крант, гладячи свою колишню по розтріпаному волоссю. - Головне, що ви втекли від гідри, в лісі та на коні хлопчик не пропаде, просто він вибрався до людей десь в іншому місці. Ми його знайдемо.

- Старійшина вже посилав гінців, - схлипнула Арлі, - у прилеглі селища, але ніхто не зустрічав мого Нежданчика. А він такий добрий хлопчик. І так на тебе схожий, Ярику! Тільки… не такий… не такий…

- Тільки не такий неслухняний й неврівноважений, - закінчив я. - Знаю, мамо, що завдавав тобі в дитинстві чимало клопоту. Вибач. Це все через підліткову дурість.  Але я виріс і змінився.