Глава 36. Крант Вірний.

Змучені та стомлені, ми проспали до наступного ранку. Я прокинувся першим. І збудив мене голод. А що ви думали? Я великий, мені багато треба. З боку грудей було тепло і приємно, навіть не хотілося вставати. Лізка мирно сопіла, трохи відкривши ротика. Мила дівчинка, шкода відриватися від її тепла. Може, ще б полежав, але... кущі навідати час...

Я заворушився, Мар, що сплав, згорнувшись добрячим таким калачиком, на мені, невдоволено встромив у плече пазурі.

Бандюга, що робиш? Боляче!

Я скинув кота і вийшов надвір. Коли повернувся, Лізка сонно потягалася, розтягнувшись на лаві:

- Добре як!

Справді, ранок був світлим, яскравим, теплим, ніби вся природа раділа порятунку від меркаллі.  Звідки, цікаво, такі тварюки беруться? Справді, невимовна гидота.

- Доброго ранку! - посміхнувся я дівчині.

- Цікаво ти говориш, - Лізка притягла до себе кота і тепер ніжно гладила по спинці, а той муркотів і вигинався від насолоди. – Як може бути ранок добрий? Адже він не живий. Завжди кажемо: «Світлого ранку!» А ти так незвично вигадав… Але мені подобається. Доброго ранку, Ярику!

Ось так можна видати себе, лише побажавши людині доброго ранку. Досі я прокидався один, а Ярик мені світлого ранку ніколи не бажав. Так, слід бути дуже обережним.

- А ти знаєш, чому твого батька називають Вірним? - запитала несподівано Ліза.

Це що, питання на засипку?

- Тому, що він вірний.

- Так. Найвірніший відьмак королівства Зим-Зим. Куди б не покликали, хоч би що попросили зробити – він ніколи в житті не відмовлявся. Брався за найнебезпечніші справи. Не був би він таким, занадто вірним своїй справі, не поїхав би на далеку південну окраїну королівства ганятися за невідомою тварюкою. Залишився б у Великих Світанках. Все тоді могло скластися інакше… Напевно, і ти б тут не опинився, жив би з батьком на втіху. Щоправда, і гуляти тобі батько не дозволив би…

- Тобі не здається, Лисеня, що я змінився на краще? Я ж, як пішов з Великих Світанків, ні разу не напивався і не витворяв нічого. Коли ти слідувала за мною, то мала помітити…

– Я помітила. Ти дуже змінився. Ти змінився ще того дня, коли отямився після того, як добряче погуляв у шинку мого дядьки. Я одразу помітила, тільки не зрозуміла, що з тобою сталося? Як може людина змінитись за одну ніч? Гаразд, за дві. Дві доби, які ти не прокидався після чергового перепою…

- Просто я подорослішав, Лисеня. Зрозумів, що я живу неправильно. Але, якби я залишився, все продовжилося б. Тому я пішов, змінив ситуацію.

- Як би там не було, тобі це на користь, - посміхнулась Лізка. І відразу змінила тему розмови: - Ярику, пити так хочеться, а води немає. Сходиш? Маре, покажеш Яру, де найближче джерело? - І спустила кота на підлогу.

Мар розгублено зиркнув на мене, але я тільки плечима знизав. Бачиш, друже, як воно у жінок виходить? Тільки-но пестила тебе, як раз – і вставай, біжи, виконуй їхні примхи. От як так у Лізки виходить, що всі її слухаються і навіть я?

Коли ми з Маром повернулися із водою, Крант уже не спав, він сидів на скрині, одягнений у полотняну сорочку, широкі штани і навіть на ногах були старі, але цілі чоботи. Це прудка дівчина встигла розшукати для відьмака одяг! Виглядав він тепер цілком пристойно, зайва худорлявість навіть не так кидалася в очі.

Лізка обернулася до мене, радісно блиснувши очима.

- Яре! Крант уже в повному порядку!.. Майже! Він навіть розмовляє! - І звернулась до відьмака, як до дитини: - Скажи, ти пам'ятаєш, як тебе звуть?

- К... Крант, - видавив із себе той, тихо, але цілком зрозуміло.

- Бачиш, пам’ятає! – раділа дівчина.

Навіть якби не пам'ятав, Лізка вже сто разів повторила його ім'я, кожен запам'ятає, навіть повний ідіот. Так, треба і мені зобразити радість, адже я ніби як син врятованого.

- О! Просто диво!

– Кранте! – уже знов зверталася дівчина до відьмака. - Це Яр, твій син! Впізнаєш сина?

- Яр? – відьмак усміхнувся, зовсім трохи, куточком рота.

- Кранте, ти впізнав свого єдиного сина? Яра Буйного? А мене? Кранте, ти пам'ятаєш мене? Я – Ліза, Лисеня!

Відьмак, продовжуючи посміхатися, похитав головою заперечно. Дорослий чоловік нагадував мені маленьку дитину, меркалля висмоктала з неї не лише роки, а й пам'ять. Але це ще нічого, що з головою не гаразд, хоч не буйний.

- Я ж Ліза! Племінниця Старого Пенса! Ти мусиш мене пам'ятати!

- Пити, - тихо попросив Крант.

- Пити - це можна, - Лізка простягла відьмакові флягу і допомогла напитися. – А от із їжею – проблемка. Яре, час у дорогу! Нам слід подбати про ночівлю і вечерю.

Я знову не заперечував. Сидіти в мертвому селищі немає сенсу. Потрібно йти далі.

Кранта посадили на коня поряд з Лізою, вони вдвох, гадаю, легші, ніж я один, і ми покинули непривітне селище.

Наступні кілька днів не хочеться згадувати. Ми зустріли на своєму шляху ще кілька мертвих селищ. Мабуть, все це були мисливські угіддя меркаллі. Тобто ні людей, ні їжі не було.