Глава 35. Вовки.

Вовки, вовки, вовки…

Якщо судити з місцевих мишей та бджіл, то навіть уявляти не хочу, які тут можуть бути вовки! Напевно, більші за ведмедя!

- Чого застиг? - Лізка смикнула мене за рукав. - Пішли, проженеш, а то коні турбуються.

- Угу...

- Та поклади батька, хай тут почекає. З ним на плечі тобі не зручно буде.

- Ага...

- Яре, ти чого?

Я? Взагалі-то, я боюся. Тільки говорити про це не можна, бо я - відьмак. І повинен нікого не боятися і усіх захищати. І тому, що поруч чарівна смілива дівчина.

- Боюся... батька залишати без нагляду...

- Та Мар пригляне, не хвилюйся! Ходімо швидше!

Я опустив тіло відьмака на траву біля найближчого з напівзруйнованих будинків. Котик слухняно ліг поряд з ним, кліпаючи зеленими очима, мовляв, придивлюся, догляну, а ви поки що ідіть, не гайте часу, вовків поганяйте.

Усі проти мене. Я стиснув рукоятку сокири і рушив за Лізкою. Обійшовши кілька будинків, вона зупинилася, визирнула з-за стіни і поманила мене рукою. Я наблизився і теж визирнув. Так, це саме той будиночок, де ми вчора ночували. Коні живі, бо голос подають. А довкола зібралася  чимала зграя…

Ха-ха-ха! Ніколи не передбачиш у цьому світі, чого очікувати!

Вовки виявилися лише невеликими сірими дворнягами. Щоправда, було їх десь близько трьох-чотирьох десятків. Точніше визначити важко, бо тварини постійно переміщалися, кружляючи навколо будинку. Втім, у такій кількості навіть бродячі пси можуть бути небезпечними. Але так тішить, що це не монстри, розміром із ведмедя, як я побоювався! У мене є сокира, сподіваюся, що зможу розігнати цих шавок з гордою назвою «вовки». Тим паче, що дехто вже намагався влізти через віконце до кімнати з конячками і отримав рішучу відсіч у вигляді ударів дебелих кігтистих лап та укусів міцних зубів. Молодці, конячки, так просто вони не здадуться! Добре, що у цьому світі вони зовсім не такі, як наші. Наші вже б злякалися і, швидше за усе, втекли безбач. А ці «бойовики» самі рвуться до бою. Гадаю, шавкам на імення «вовки» нічим тут поживитися. Хоч коники і не хижаки, та дуже завзяті.

Від серця у мене відлягло і страх розчинився, навпроти, якась зухвалість найшла.

Я потряс сокирою і повернувся до Лізи:

- Зараз я їх покришу, як капусту! Мало не здасться!

- От навіщо ти так? - зробила зворушливе личко дівчина. - Вони ж просто вовки! Побачили потенційну здобич та намагаються її дістати. Закон виживання! А ти щось надто кровожерливим став. Ти ж відьмак! Навіщо вбивати, якщо можеш просто подумки наказати їм піти?

Ага, я, значить, кровожерливий… Приїхали… А чому мені Ярик нічого не розповідав про можливість діяти силою думки? І стосовно кого цей спосіб діє? Тільки з вовками можна поговорити? Ну, Ярику… Тільки озвися!..

- Пожартував я, - кажу Лізке. - Звісно, не буду я їх, як капусту, кришити. Все одно заквасити не вдасться. Ось зараз вийду і поговорю по-доброму.

Хоча навіть не уявляю, як це має відбуватися.

– Я з тобою! – усміхається Лізка. - Ти не думай, я знаю, що не можна диких звірів боятися, бо нападуть усі гуртом. Я не боюсь!

- То гаразд, - знизав я плечима. – Пішли…

Я вийшов з-за будівлі, продовжуючи стискати рукоять сокири в руках як додатковий аргумент, і втупився очима у зграю. Вовки завмерли і теж дивились на мене очікуюче.

«Геть! – сказав я подумки. – Пішли геть!»

Вовки почали перезиратися між собою. Мовляв, що за божевільний, і чи не можна замінити ним агресивних конячок, намічених на обід?

Поруч зі мною стала Лізка, вид войовничий, в руках самостріл. На плече мені брякнувся Мар, змахнув крилами, грізно зашипів, вискалившись. І хто ж там тепер за батьком Ярика придивляється, га?

«Пішли геть! - продовжив я подумки бичувати вовків-дворняг .– Я тут господар! Я - головний! Я – ватажок! Моє слово – перше! Мій наказ – закон! Геть звідси! Тікайте, поки цілі, і не повертайтеся ніколи! Чуєте? Більше ніколи!

Я уявив, як зграя швидко ретирується в ліс. Та насправді вовки продовжували стояти, немов прислухаючись.

«Геть звідси, дрібні моськи! Інакше я розірву вас на частини! Я зв'яжу вас хвостами і кину в річку! Я пущу на плащ ваші подерті шкури! Я…»

Я реально відчув гнів, лють, бажання вбивати. І мої думки, нарешті, долинули до  вовчих мізків. Варто було першому обернутися і затрусити в бік лісу, як вся зграя кинулась навтьоки з усіх ніг, обганяючи і збиваючи один одного.

- От тепер порядок, - Лізка ляснула мене по плечу. - Ходімо, дядька Кранта заберемо.

Ми повернулися за відьмаком, який лежав тихо, із заплющеними очима, там, де я його й залишив. Я знову закинув бідолаху на плече і поніс до будинку. Коні були шалено раді поверненню господарів, наскільки я знаю, вони дуже не люблять довго перебувати в закритих приміщеннях, а тут ще напад меркаллі вночі та зграї вовків – зранку. Лізка випустила їх погуляти, попередивши, щоби далеко не йшли. Не звикну ніяк до розумності місцевих коней. Втім, до їхнього екзотичного вигляду – також.