Глава 34. Врятований.

Я, здається, навіть не дихав, спостерігаючи за загибеллю ртутної калюжі, настільки все здавалося страшним. А коли перевів погляд на тіло, з якого вона витекла, то замість гігантського монстра побачив дуже худу і бліду людину, утикану срібними виделками, як їжачок голками. І, здається, чоловік живий. Срібні виделки – не меч. Срібло руйнує саму сутність нежиті, завдаючи їй нестерпних страждань. Для людини поранення, нанесені виделками, не смертельні. Здається, мені вдалося не лише знищити кошмарного монстра, а й врятувати відьмака, яким він харчувався до цього часу.

Сподіваюсь, він не кидатиметься на нас?

Я зістрибнув з дерева, бо всі нижні гілки були обламані чудовиськом. Впіймав Лізу, що стрибнула слідом, опустив її на землю.

Ми  обережно наблизилися до людини, роздивляючись її. Від меркаллі і сліду не залишилося. З місць, де стирчали виделки, стікали цівки крові. Вони здавалися особливо яскравими на абсолютно білій шкірі. Людина була дуже худою, хоча зріст її, гадаю, було немалий. Мало не скелет, обтягнутий шкірою, звісно, голий. Риси обличчя доволі приємні. Запалі очі були заплющені. Але він  був живий: пальці ворушились і голова рухалась то вправо, то вліво, як за сильного болю.

Бідолашний відьмак! Як же ти так встряв? Звідки узялося чудовисько, якого вже пів тисячоліття вважали зникнувшим з лиця землі?

Я глянув на Лізку, чи не шокувало її оголене чоловіче тіло. Та, здається, її шокувало щось інше. У дівчини були зовсім круглі очі, і вона переводила здивований погляд то на врятованого відьмака, то на мене.

- Яр... - прошепотіла вона потрісканими губами. – Яре… .Ярику… Та це ж твій батько!..

Упс.

Крант Вірний?! Зниклий батько Яра Буйного?! Оце засада!

Батька не впізнав. Ще б пак, адже я ніколи батька Ярика в очі не бачив. Та й важко було б здогадатися, що цей чоловік, який виглядає років на двадцять, насправді майже п'ятдесятирічний відьмак!

Але ж все сходиться. Кран пішов два роки тому позбавляти якесь далеке селище від якогось монстра, але монстр сам упіймав відьмака і використав його силу та життєву енергію для власного існування. Оце пощастило «таточка» врятувати!

Я спробував видавити сльозинку, не вийшло, і просто кивнув:

- Так, Лисеня, це він! Тільки який же виснажений!

– А ти що хотів? Монстр його неабияк висмоктав.

- А ще, як ти казала, врятований відьмак однаково не згадає своє минуле життя, буде, мов дитя новонароджене. І що з ним тоді робити?

- Та то все дрібниці! – Очки у Лізки сяяли від захоплення. - Головне, що дядько Крант живий!  Так, витягай з нього свої виделки! Тільки обережніше! Йому ж боляче!

Я повисмикував виделки, що так вдало підвернулися мені і врятували нас від меркаллі. Тільки ту залишив, якою «упокоїв» мерехтливу калюжку. Ну її... Хай залишається, щоб меркалля бува не ожила.

Ліза в цей час дістала носову хустку і, поплювавши (води-то немає), обтерла ранки на тілі Кранта, ну... може, у неї слина цілюща... Жарт. Просто варіантів не знайшлося.

Цікаво, чи це правда батько Ярика? В принципі, Лисеня його впізнало, брехати їй немає сенсу. І все ж… Такий молодий! Аж не віриться! Але Лізці треба довіряти. Було б чудово, якби він прийшов до тями. Мені поради досвідченого відьмака конче потрібні.

З іншого боку, чи не здогадається Крант, що в тілі сина його оселився хтось інший? Ще, чого доброго, у силу увійде та й упокоїть мене, як тут заведено, на гарячому багатті? З добрих міркувань, звісно.

 І ще варіант: після того, як у ньому жила, вбивала людей меркалля, чи не стане він сам монстром? Нам тоді мало не здасться... А ми його зараз рятуємо. Хоча, цілком можливо, поки до тями не прийшов, самим рятуватись треба… Так... Запитання, самі запитання... Коли ж відповіді будуть?

Мар спланував прямо на тіло відьмака. Сів у районі пупка, принюхався, потім пройшовся ним до самого обличчя, пирхнув і… лизнув у щоку. Фух, здається, першу перевірку пройшов Крант Вірний. Нічого страшного в людині не лишилося. Але чи не постраждала психіка?

Немов зреагувавши на дотик котячого язичка, відьмак застогнав і розплющив очі. Подивився нерозуміючим поглядом на мене, на Лізку.

Не впізнає.

- Дядько Крант! Дядько Крант! - заторохтіла дівчина. - Ви мене впізнаєте? А його впізнаєте, га?

Чоловік застогнав.

- Нікого він не впізнає. Та й дивно було б, щоб після того, що йому довелося пережити, він прийшов до тями, як ні в чому не бувало.

Сльозинка скотилася з куточка ока Кранта. Напевно, йому справді зараз дуже боляче. В усіх сенсах.

- Ах, - Лізка взяла чоловіка за худу руку, - дядько Крант! А ми вас шукали, шукали! Так турбувалися! А вас два роки не було! Ви щось пам'ятаєте?

«Цікаво, хто ж його шукав» – тільки й подумав я.

Чоловік перевів погляд на мене, потім знову на дівчину, ворухнув губами, але не видав жодного звуку.

- Ярику, він не може зараз говорити! Йому потрібно якнайшвидше попити і поїсти! Він такий слабенький! Але нічого, ми дядька Кранта і відпоїмо, і відгодуємо. Бери татка, піднімай і пішли до села. Сподіваюся, наші коні в порядку?