Глава 33. Меркалля.

Меркалля… Ба, мій артефакт-перекладач навіть не підібрав аналога у нашій мові, настільки ця істота унікальна. І, схоже, моя супутниця про неї знає дещо, на відміну від Яра Буйного, який чи то не знав, чи то забув, чи то просто не порахував інформацію про цю тварюку важливою.

Як же випитати щось у Лізки, щоб не видати власну необізнаність?

- Так, прям, - кажу, відповідаючи на її слова про «гидоту», - така вже й «гидота»?

– А то? Хоча… ти, мабуть, і про меркаллю нічого толком не знаєш, адже, як і ходячі, меркаллі залишилися тільки в казках, так?

Я знизав плечима і важко зітхнув, мовляв, так і є, чого приховувати.

- Тоді я тебе порадую, Яре, легенди оживають! Серйозніше варто ставитись до казок, бо вони донесли до нас відомості, які навіть відьмаки втратили за стільки часу!

- Згоден, Лисеня, легенди оживають. І мене це зовсім не тішить. Я не надто казки пам'ятаю, може, мама розповідала мені, але це було років двадцять тому. Ти молодша, тому й пам'ятати маєш краще. Розповідай, давай, усе, що знаєш про цю істоту, навіть найменші деталі, бо залишати нас вона, як я бачу, не збирається.

- Зараз, тільки горло промочу.

Ми розпили флягу на двох, на жаль, вода швидко закінчилася, навіть не вгамувавши повністю спрагу. Кошак нявкнув і полетів, смішно лавіруючи між гілок. А Лізка почала розповідь.

- Я не надто тебе звинувачую за твоє незнання. Багато хто сьогодні не ставиться до казок серйозно. Але мої батьки, подорожуючи, збирали цікаві історії та, повернувшись, розповідали мені. Вони говорили, що в казках прихована правда, важливі знання про події минулого, корисні відомості, які, через те, що нечасто вони комусь знадобляться, люди поступово забувають. А казки, передаючись від матерів та бабусь молодому поколінню, зберігають знання, які одного разу можуть стати в нагоді. Щодо меркаллі, то це чудовисько, згідно з оповідями, востаннє бачили понад п'ятсот років тому. Воно і в ті часи вважалося найжахливішим серед існуючих і знищувало цілі поселення, з'їдаючи як людей, так і тварин. Воно, як сам бачиш, велике, сильне і практично невразливе. Меркалля – це нежить, тобто воно саме по собі неживе і не має сили для життя. Та особливим делікатесом для чудовиська є відьмаки, точніше, силою, необхідною для існування. При потребі воно шукає відьмака, або відьмак шукає меркаллю, сподіваючись вбити, так вони й зустрічаються. Для меркаллі головне - завалити відьмака і придавити власним гігантським тілом. Тоді вона ніби перетікає в нього, і людина набуває вигляду чудовиська. Меркалля живе, використовуючи життєву силу відьмака. Чим він був старшим і сильнішим, тим на довше вистачить меркаллі його сили. Далі нежить живе звичайним життям хижака. Від людей ховається, зрідка виходить на полювання, щоб побалуватись «свіжиною». Коли ж життєва сила добігає кінця, чудовисько шукає нового відьмака. Якщо поживу знайти складно, вона на може на довгий час залягти у сплячку і зовсім не харчуватися. Мабуть, так ця й проспала кілька століть, поки через невідому причину не прокинулась, знищила це селище. Якщо вона почала активно жерти людей цілими селами, то це означає лише одне: меркалля майже висмоктала чергового відьмака і розшукує нового. Але нічого про неї не чути було, отже, знайшла вона того, кого шукала, і оволоділа ним…

Жах який!

- Виходить, - розмірковую я, перетравлюючи отримані нові відомості із життя нежиті, - якщо монстр натрапив на свою «батарейку», то він вже не відступиться? Тому він нас і не полишає, що не потрібні йому ні вода, ні їжа, коли перед очима мигтить відьмак?!

- Не всі твої слова зрозуміла, та цілком все так і є. Меркалля тебе не залишить.

- Так що, - питаю, - якщо ми зараз вб'ємо цього монстра, це означає, що ми позбавимо життя якусь добру людину, тобто відьмака?

Лізка киває:

- Так. Але хіба то життя? Відьмак, якого висмоктує меркалля, нічого не пам'ятає і не усвідомлює. Були випадки, коли меркаллю вбивали, і на її місці залишався відьмак, що добряче помолодшав, чудовисько ніби висмоктало його роки.

- А ось про це детальніше! Як саме предкам вдавалося вбити цього монстра?

- В одній казці говорилося, що меркаллю відьмак заманив у яму-пастку, наповнену сіном. Коли вона провалилася, решта відьмаків закидали яму смолоскипами і перетворили чудовисько на попіл.

- Відпадає, не думаю, що наша нова знайома ввічливо зачекає, доки ми викопаємо яму.

       - В іншій казці меркаллю герой-відьмак заманив під стіни міста, де на неї вилили цілий чан розплавленої смоли, щоправда, загинув і сам герой.

- Теж відпадає. Смоли немає, міста та героя – теж.

Лізка дивно глянула на мене, але промовчала. Вона, що, мене героєм-самогубцем вважає?

- Ще в одній казці говориться, як двоє дітей змогли випалити меркаллі, що напала на них, очі, і втекти. Але у них були смоляні смолоскипи, нам такі зробити нема з чого. Та й вогню не роздобути.

- Дивись, вона слухає, - кивнув я на тварюку, що наблизилась до дерева.

Вона задерла голову і справді здавалося, що прислухається. Цівка слини побігла мордою і закапала на землю.

- Думаю, вона зараз теж у голові перебирає різноманітні способи, як до нас дістатися, - зіщулилася Лізка.