Глава 32. Мертве поселення.

Поселення не тільки здавалося мертвим, воно й виявилося мертвим. Вигляд просто пригнічуючий. Розруха… Пустка… Навіть запах… важкий… хворобливий… Чи то всі вимерли, чи то поспішно залишили поселення, кинув, практично, усе нажите нелегкою працею. То тут, то там валялися розкидані й розламані речі. Он колесо від воза… Там дитяча колиска, перекинута догори дрига… Тут… фу! Людські кістки й череп. Хоч не бігають, як ті, з ким познайомився у столичному парку, і не намагаються відкусити від тебе шматочок. Чисті, білі, немов відполіровані, кістки…

Все навколо поросло бур’яном по пояс і молодою порослю дерев.

- Об'їдемо, - запропонував я.

- Залишимося, темніє вже. Нам слід десь переночувати.

- Ось тут? Ночувати?

- А що такого?.. Що б тут не сталося, це було дуже давно. Сам бачиш, поселення порожнє вже не менш, як пару років. І краще переночувати під хоч яким дахом, ніж у лісі під відкритим небом.

- Не думаю, що дах тут когось врятував.

По спині мурахи пробігають, хочеться якнайшвидше залишити місце, де сталася така трагедія. Але не хочеться показати, що я боюся, та ще й перед такою сміливою дівчиною.

- Он, дивись, - тицьнула вона пальцем убік, - начебто цілком пристойне житло! І непогано збереглося.

Ми під'їхали до будинку, що трохи покосився, але цілого, тільки порожні вікна, немов очниці черепа, похмуро дивилися на непроханих гостей.

- Симпатично, симпатично… - жартома сказав я, а про себе подумав: «Як у фільмах жахів».

А Ліза вже заводила коня прямо в будинок:

- Заводь і свою кобилку, так безпечніше буде. Знаєш, весь день у дорозі, спали не більше пари годин... Мені б зараз тільки до якогось ліжка чи лавки дістатися...

Та нарешті! А я вже думав, що Лисеня про втому навіть не чуло, це лише я виморений, мов старий дідуган. Втім, можливо на мене ще й досі діє сила Мальторського каменю. І те, що Ярик у моїй голові так і не відчувається…

Усередині панувала така ж пустка, як і зовні. Черепки битого посуду тріщали під ногами, павутиння довгими завісами звисало зі стелі. Там нікому не потрібні декорації, щоб знімати фільм жахів? Здам, недорого.

- Все, я – спати! - крикнула Ліза, підбігаючи до великої скрині, на яких часто влаштовували спальне місце у небагатих хатах. Але спершу зазирнула у скриню, не витримала: - О, та тут і одяг якийсь є! І ковдри!

Вона приватизувала ковдри, замотавшись у них, як гусениця.

- Все – моє! А ти собі пошукай. Лава для тебе, он, готова, - кивнула в протилежний бік.

- Спи вже, Лисеня… Розберуся…

Мар підліз під бік Лізки, вона із заплющеними очима притягла його ближче. Зрозуміло, мені тут немає місця. Куди там?

Та нехай відпочивають. А мені якось моторошно. Сперш хочу оглянути місцевість, впевнитись, що безпечно. А заодно подивлюсь, що можна до рук прибрати, бо я усіх своїх речей позбувся.

Так, справді, пройдуся, знову доведеться мародерством зайнятися. А що робити? Ніхто вже за речами не повернеться. А мені навіть не стільки ковдри потрібні (хоча, і від цього добра не відмовлюся, ночі ще досить прохолодні), як зброя. А то в нас на двох із Лисеням – один її ніж та самостріл. А без зброї спати тут якось… страшнувато. А мою зброю конфіскували... Залишилися тільки срібні виделки у потайній кишені. Добре, що я їх не кинув до сумки. І чому ж я, телепень, гроші, отримані за вбивство гідри, у цю кишеню не поклав, а заховав у сумку? Тепер знову без дзвінкої монети лишився. Мішечок з «королівською платою» забрали, мабуть, тільки-но я втратив свідомість.

Перелопатив увесь будиночок, хотів і сусідські провідати, але побоявся одну дівчину, сплячу та беззахисну, залишати. В результаті обзавівся парою ножів, які, щоправда, добряче поржавіли, і сокирою для рубання дров. Чим наточити – не знайшов. Гаразд, уже темніє. Справді, настав час відпочити, а то...а-а-ах!... позіхаю, рот не закривається.

Я повернувся до кімнати, де солодко спала Лізка, по-дитячи підклавши під щоку кулачок, ліг на лавку навпроти і відразу провалився в сон.

 І знову я бачив прекрасну богиню в салатовому, і знову дивилася вона на мене своїми величезними сумними очима, і знову шепотіла: «Іди на світло… Іди на світло…».

Хоч яким я був стомленим, але прокинувся миттєво, постійна небезпека змушує бути напоготові. Мене розбудив шум. Хтось величезний ліз у вікно, розламуючи заодно дерев'яну стіну. Тріщали і розліталися в сторони шматки колод. Кричав благим матом кошак. Коні із жахом іржали у сусідній кімнаті. Я ледве встиг стягнути Лізку з її скрині. Пробратися до коней можливості не було, бо двері в ту кімнату були якраз біля чудовиська, яке майже забралося в будинок. Ми кинулися до виходу. Чудовисько в ту ж мить забралося таки до будівлі і рвонуло за нами.

На порозі я обернувся і рубанув по величезній чорній голові сокирою. Ага, відлетіла, мов від заліза, тільки розлютивши чудовисько.

Тепер тільки тікати! Ми вискочили надвір і помчали в бік лісу. Добре, хоч спали одягнені! І куди подівся Мар? Втім, думати не було часу. Кіт не пропаде, вже неодноразово довів це. А ось нам зараз трішки везіння не завадило б. Чудовисько, хекаючи, бігло позаду, рятувало нас тільки те, що було воно важким і неповоротким, інакше вже наздогнало б обох. Але й втекти від нього нам не вдавалося. Я зіштовхнув під ноги переслідувача купу бочок. Це трохи затримало його, і ми вискочили із селища до лісу. Може, це й не надто хороша була ідея. Де тут заховаєшся, га?