Глава 29. Мальторський вогонь.

Коли криваве марево заповнило мої мізки, я впав, сильно вдарившись головою, і на якийсь час знепритомнів. Але отямився, мабуть, скоро.

Перше, що я згадав, це те, як мене радо зустріли король з королевою, як вони виглядали шляхетно, яка неймовірно вродлива королева… І як вона простягає мені для поцілунку руку… Як я торкаюсь губами яскраво червоного каменю у перстні, щоб не образити дотиком своїх грубих губ Її Величність… І як несамовите криваве полум’я захоплює мою свідомість та мало не вбиває…

Не вбило.

Перше, що я зрозумів, прийшовши до тями: мене кудись несуть, недбало чіпляючи за всі кути, і моє тіло міцно стягнуте мотузками, причому руки пов'язані ззаду. Тобто прямо зараз я нічого вдіяти не зможу. Залишається не показувати, що прийшов до тями, дослухатися і вичікувати. Можливо, вдасться щось важливе почути та зрозуміти, що діється і на що очікувати. А зрозуміти просто необхідно, чому відьмака, героя та рятівника королівства так обдурили. І хто? Королівське подружжя! Та це зовсім не по-королівськи! Чи я помиляюся, і подібне віроломство якраз у ході у вищих ешелонах влади? І за що мені таке? І чого хочуть від мене? Відразу не вбили, отже, я їм потрібний. Але чому ж просто не попросити? Чи не наказати? Загадки, загадки, загадки... І жодної відповіді...

Може, король помітив таким мій інтерес до вроди його дружини і таким чином вирішив позбутися суперника?

Суперника? Що за маячня лізе у голову? Який я суперник? Простий, грубий відьмак.

"Гей, Ярику!" - кличу подумки, але відповіді немає.

Мабуть, він теж знепритомнів через дію цього пекельного каменю, від його світла, що ніби проникає всередину тебе, випалює...

Гаразд, тільки прийдеш до тями, я витрусю з тебе відповіді. Чому не передбачав можливості такого розвитку подій? Хіба нічого не знав про такий сильний артефакт, як вогняний камінь? А-а, швидше за все й справді не знав, навіть не припускав. Знаннями він не особливо виділяється. Ох, хоча б порадились, чого далі чекати і що робити. Якось звик я вже до співбесідника у голові, і без нього незвично, порожньо і… навіть страшно.

- Кидайте тут, - пролунав жіночий голос, і я впізнав голос королеви.

Моє тіло недбало «впустили» на тверду холодну підлогу.

- Можете йти, - командує Вітторія Прекрасна.

Тупіт ніг і стукіт дверей, що зачиняються. На міліметр розмикаю повіки, щоби хоч щось побачити, але не видати себе.

З-під вій розрізнюю невиразний образ королеви, що нахабно розглядає мене, і короля поряд з дружиною.

- Чудовий екземпляр! - вимовляє Її Величність. – Дивись, який він великий, накачаний, сильний… Брутальний…

Приємно чути компліменти з вуст такої красуні, та в даній ситуації вони лише насторожують.

Король хмикає:

- Ти дивишся на нього, як на чоловіка, моя люба. Але, не сперечаюсь, він мені теж подобається. А ще й не дурень, якщо ти помітила.

- Аякже, - тягне королева. - Розумний, хитрий і обережний! Хоч і намагався видатись недолугим. Чи може бути таке, що він підозрював нас із самого початку? Чому він не з'їв їжу і не випив питво зі снодійним, яке йому дали? Вже давно міг лежати тут тихенько і не завдати нам стільки клопоту.

- Не думаю, люба, що він міг нас запідозрити. Які причини? Все добре продумано. А що не прийняв снодійне, то це випадковість. Може, він мав із собою смачнішу їжу.

Звісно, мав добрішу. Кому потрібен той ваш бутерброд зі шматочком шинки? Ганьба!

- І з нежиттю якось примудрився порозумітися…

– А це дивно. Нежить не зуміла його завалити, щоб здати нам, як було наказано, але й він не вбив нежить, а просто запечатав. Як він зумів вибратися зі склепу?

Підтвердження з перших вуст, що королівське подружжя навмисно мене полонила. І, схоже, не тільки мене!

Прийшло чітке усвідомлення: я не перший… Відбувається щось… неправильне.

- Дуже дивно, - киває королева. – З іншими було простіше. Він єдиний, кого довелося зустріти особисто та позбавити свідомості, застосувавши мальторський вогонь. Добре, що я примудрилася прихопити камінь із собою, правда, милий?

- О, так! Ти в мене розумниця. Тепер у нас двадцять один відьмак.

О, матінко! Нащо їм відьмаки?!

- Усі відьмаки королівства! – радо підтвердила королева.

- Вісімнадцять із нашого, а три - з прикордонних земель королівства Сотрон, - поправив дружину Зигізмунд. - Можливо, вже час піднімати їх?

- Можливо, ще дозбирати з прикордонних зон? Хоча б до трьох десятків? Однаково поки що ніхто й нічого не запідозрив.

- Кожен із них дорівнює за силою двадцяти звичайним воїнам, а якщо додати відьмацькі здібності, вміння та навички, які нікуди не подінуться, то це – ціла армія! Можна нападати на Сотрон!

Що-о? Оце такі плани у королівського подружжя? Захопити сусідню країну?! Але як вони збираються примусити відьмаків вийти на бій із звичайними людьми?

- І все ж таки, я вважаю, що слід зібрати ще більше відьмаків. Я хочу, щоб наша армія була непереможною! - Вітторія Прекрасна схилилася, провела пальчиком на моєму обличчю: - Чудовий буде раб...