Глава 28. Аудієнція.

Королям не відмовляють.

Я зітхнув. Набагато краще було б знайти найближчий заїжджий двір... Але... нічого не вдієш. Бігти, тікати подалі від столиці і ніколи більше не наближатися до царських осіб! Хоча, мабуть, мене поспішають нагородити за порятунок столиці від нежиті?.. Хіба не почекало б це до завтра? Ніч на вулиці, нормальні люди сплять, а я вважаю себе нормальним…

Позіхаючи й похитуючись від втоми, ледь не падаючи з коня, я рушив за проводжатим. Королям не відмовляють. Вони висипаються до обіду, а потім їм не спиться, і добрим людям спокою не дають.

«Це честь! Це така честь! – захоплено вигукував в голові Ярик. – Нас запросили до палацу! Ми побачимо короля!»

«Та постривай ти радіти, - шикнув я подумки на щасливого відьмака. - Ткнуть зараз у темному кутку пару монет і відправлять додому. Причому якийсь слуга. Можна було це і завтра зробити».

«Ні, ти не розумієш! – не заспокоювався Яр. - Ткнути пару монет нам могли і тут. Якщо нас запрошують до палацу, то це серйозно! Спатимемо на вишитих простирадлах! Їстимемо з королівського столу!.. І, сподіваюся, що заслужили ми хоча б коротку аудієнцію!..»

Тобі так хочеться побачити свого правителя?

«А як же? Звісно! Це мрія кожного… »

Так, то й так, телевізора та інтернету у них немає, тому й оскомина така. А на мене, то краще й не бачити царську персону, а то ще якусь брудну робітку підшукають. Це ще добре, що з нежиттю так все вийшло, адже х моєю професією можна й життя позбутися. Мало того, що я вже одне тіло втратив, досі не знаю, чи воно живе, в якому стані? Ось тільки до нового почав звикати і, чесно сказати, воно мені почало навіть подобатися. Своєю силою, міцністю, добрим здоров'ям та прекрасним самопочуттям. Не хочу і цього втратити. Хто знає, чи перенесе мене ще кудись, чи це буде вже повний піпець.

Непомітно дісталися ми королівського палацу. Просто я був уже не в змозі дивитися на всі боки, як на екскурсії, а тихо дрімав, намагаючись хоча б не впасти з коня.

- Пррр! Приїхали! – вивів мене з напівдрімоти голос провідника.

«Славе, дивись, дивись, палац! Палац!» — мало не стрибав у мене в голові Ярик.

Я підняв голову. Палац? Ну, палац. Хіба мало я бачив у фільмах та комп'ютерних іграх? Причому, бачив набагато кращі за цей. А цей… так… середненький… Пафосний, із претензіями на розкіш… Великі вікна, позолочена черепиця, високі вежі, широкі сходини… та немає блиску… Вишуканості не вистачає… Втім, я, мабуть, багато хочу від Середньовіччя. Якщо судити з того, що я зустрічав до цього, то так. Будь-якого мешканця Великих Світанків і хоч Малих, хоч Великих Луків вразить такий палац наповал. Та не мене.

Я позіхнув.

Широкі двостулкові двері відчинилися, і на порозі з'явився голова міської варти. Впізнав його одразу по дебелій фігурі та великим вусам.

- Завдання виконане! – поспішив відзвітувати я, ледве зліз із коня. – Нежить, у кількості трьох екземплярів, виявлено та упокоєно!

- Чудово, чудово, Яре Буйний! Ти перевершив усі очікування!.. А зараз Його Величність король Зим-Зима Зигізмунд Перший і Її Величність королева Зим-Зима Вітторія Прекрасна чекають на тебе, відьмаку, в тронному залі, щоб особисто подякувати за вірну службу і нагородити по-королівськи!

- Може… не варто було… особисто?.. – промимрив я.

«Ти що, Славе?! Така честь нечувана! Дякуй за милість!»

- Дякую... Я вражений такою честю... Розгубився навіть... - Я повернувся до коня, щоб зняти сумку з речами і другу з котом.

- Ні-ні! – зупинив мене начальник варти. – Не варто брати на аудієнцію з королівським подружжям сумки. Все своє майно ти отримаєш у цілості та безпеці після зустрічі, відьмаче. Та й зброю, сам розумієш, доведеться здати.

Розумію, розумію… Ніхто до короля озброєного не допустить.

Я зняв з пояса сокиру і віддав слузі, що невідомо звідки з'явився поруч зі мною.

- А меч, вибачте, втратив при боротьбі з нежиттю.

Вусач кивнув, розуміючи, і вказав на мої чоботи.

- Ах, так!.. - я вийняв з-за халяв і віддав слузі ножі. - Все, голий, мов сокіл.

- Чудово, - кивнув начальник варти. – Можемо йти.

- Але невже я з'явлюсь перед очима короля і королеви в такому брудному вигляді? – вигукнув я. - Мені б лазню! Або хоча б вмитися і переодягнутися!

- Його Величність знає, що ти прямо з бою, але він бажає бачити героя невідкладно, тому в цій ситуації твій зовнішній вигляд ніякого значення не має. Іди за мною, відьмаче! – здається, вусач починав сердитись. – Королів чекати не змушують!

- Добре-добре! Брудний, так брудний!.. – і я поспішив за начальником міської варти, подумки молячись, щоб усе це швидше закінчилося, і моя голова опустилася на довгоочікувану подушку.

Пройшовши кілька кімнат і коридорів, у яких я зовсім заплутався у своєму напівсонному стані, ми вийшли нарешті до тронної зали. Вона була довгою та високою. Десь там, вдалині, стояло два трони, на яких на мене чекали король з королевою. До них вела червона килимова доріжка. З обох боків на стінах розміщувалося безліч свічок у свічниках. На спеціальних підставках стояли широкі низькі чаші з налитою в них горючою речовиною, яка видавала сильний різкий запах.