Глава 26. Королям не відмовляють.

Королям не відмовляють! Та в мене від цих слів уже оскомина. Недарма мені мама казала: тримайся подалі від можновладців. Правильно говорила, живи краще десь на відшибі собі на втіху. Краще бути паном у курнику, ніж чистити чоботи королю. Але, на жаль, від мене поки що нічого не залежить. Відмовитись я не можу. А шкода…

Лаючи про себе місцеву владу, я вирушив до окупованого нежиттю парку. Мене проводжав молоденький стражник, від якого я теж нічого путнього не добився. Хто? Що? У чім небезпека? Він твердив, що нічого не знає, нічого не чув і просто виконує накази.

На щастя, мені дозволили залишити коня, як би в рахунок наступної оплати, що мене хоч трохи порадувало. До сідла був прикручений пакет із пайком, що теж було добре. А ось те, що довелось причепити до пояса важкий меч, не потішило зовсім. Він тільки боляче бив по нозі і сковував рухи. Але, нічого не вдієш, королям не відмовляють. Навіть якщо подарунок тобі не на радість.

Провівши мене до горезвісного парку, провідник випарувався, навіть не сказавши, куди мені після здійснення подвигу доведеться направити стопи. Чи думають, що мене тут зжеруть?

І де їхній місцевий відьмак?

Запитання, загадки…

- Ярику, ти що з цього приводу думаєш?

«Щось мені здається, що все це погано пахне. Нічого не пояснили, нічого не розповіли. Іди туди, не знаю куди, убий того, не знаю, кого. Треба заздалегідь підготуватися, як ось до полювання на гідру... »

Я не сказав, що при всій підготовці все, що могло, при полюванні на гідру пішло не так. Чи то план був поганий, чи незалежні ні від чого обставини… Згадався котик, який загинув, намагаючись мені допомогти. І допоміг, якби він не відволік гідру, я не зміг би відрубати їй хвіст, і хто знає, чим тоді все закінчилося б. Можливо, перемогу на горі трупів святкувала б якраз гідра.

Я навіть трупика Мара не знайшов, мабуть кислота розчинила маленьку, але відчайдушно сміливу істоту, повністю. Стало сумно-сумно... Так, я не хотів спочатку брати малюка із собою, але він такий славний! І такий вірний… був…

- І де нам шукати цього «не знаю кого»?

«У парку можуть бути поховання якихось відомих городян. Якщо пустує, дійсно, нежить, то варто перевірити. Ніс готуй по вітру!»

- А раптом це нечисть? Чи взагалі дикий звір? Ніхто ж нічого не пояснив. Доведеться шукати самому і бути дуже обережним. Тільки спочатку я хочу поїсти, і так уже затримався з вечерею. А то з такою «королівською милістю» можна й копита з голоду відкинути.

"Скоро і стемніє, а парк, як я припускаю, досить великий".

– І що? Без вечері все одно пальцем об палець не вдарю. Та й взагалі, якщо нікого не зустрінемо до темноти, ще краще. Ходімо на якийсь заїжджий двір, переночуємо, а зранку – з новими силами…

Ярик не протестував. Тіло наше спільне, і голод він відчуває так само, як і я.

Зіскочивши з коня, я пройшов до найближчої лавочки, де й умостився зручніше, розклав поруч їжу, яку мені дав начальник міської варти. Пайок виявився, чесно кажучи, більш ніж скромним. По-перше, була фляга. Я її відкоркував, понюхав... Щось спиртне... Напевно, пити не буду, це знизить уважність і швидкість реагування, а в цих умовах навіть мала втрата пильності може коштувати життя.

«Смачно пахне!..- захоплено промовив Ярик у моїй голові.

- Це нам ні до чого.

"Але вчора, на святкуванні у Великих Луках, ти пив і отримував задоволення!"

- Не плутай, друже, грішне з праведним. Вчора ми відзначали перемогу та були у повній безпеці, серед друзів. Сьогодні на нас чекає невідомий ворог, тому ми повинні мати тверезу голову… Ось як зробимо те, для чого прийшли, так і нагородимо себе випивкою, в розумних дозах, звісно. А то я вже не сподіваюся, що на нашу честь, як у Великих Луках, закотять бенкет, навіть якщо ми знищимо всю нечисть і нежить у королівстві.

Я відставив флягу і взявся за пакетик. У паперовий лист був загорнутий... бутерброд. Звичайний бутерброд з вершковим маслом та шинкою! Так, щедрість королів просто зашкалює! Я зібрався спробувати отримане частування на смак, але тільки відкрив рот, як щось темне впало мені на голову.

- А-а-а! О-о-о! - закричав я, підскакуючи і намагаючись вихопити сокиру, але під руку потрапив королівський меч, який до того ж ніяк не хотів вилазити з піхов.

- Ня-а-ав!

- Господи, та це ж наш кошак! Ти живий! Чудо моє маленьке! Ой, зовсім вже не маленьке! Як ти примудрився вціліти? Звідки тут взявся? Як же ти нас наздогнав? - я обіймав і гладив свого вихованця, який ще більше підріс за цей час. - Хороший мій! Жаль, що ти не можеш говорити…

- Ня-а-ав! - сказав кіт і махнув хвостом, зваливши при цьому на землю флягу.

Я поставив кота на лавку і поліз за флягою. Невідомий напій, що доволі приємно пахнув, розтікся по землі. Виявляється, я забув закрутити.

«Шко-дааа…» – простяг жалісно Ярик.

- Та нехай! – махнув я рукою. - Головне: Мар живий і здоровий! І знову з нами!

Кіт у цей час уже тягнув з лави бутерброд. Той шмякнувся в пилюку, розсипавшись на запчастини.

- Ну, ось, їжу зіпсував. - Я підняв бутерброд, їсти його вже було неможливо. – На! - протягнув Мару єдиний чистий шматочок шинки.