Глава 23. Таємниця з минулого.

Відьмак у моїй голові мовчав, хоч я і відчував напругу. Серце калатало у грудях і я розумів, що то через неспокій Яра.

Я торкнувся дверей. Не замкнені. Увійшов. Порожньо, але видно дві двері до сусідніх кімнат. Речі розкидані по підлозі... Дивно-дивно...

Крикнув:

- Мамо!

 Незвичайно звучить це слово щодо незнайомої мені жінки, але я в тілі Ярика і повинен вести себе так, щоб не запідозрила навіть його рідна мати. – Мамо, я повернувся!

Тиша у відповідь.

«Яре, - кажу подумки, - здається, нікого немає. І ... судячи з пилу, що скупчився, вже тиждень, як мінімум».

«О-ох! – виривається судорожне зітхання.– Де ж мама? Пішли до сусідів, тих, що ліворуч, може вони що знають…»

У сусідів зліва виявилися навіть двері забиті, щоправда, вже дошки підірвані з одного боку, мабуть, покинутий будинок грабіжники обібрали. Я попрямував до сусідів праворуч.

"Не треба до цих", - пролунало в голові.

Чому це "не треба"? Що за таємниці? Тим паче, піду, до речі, тут, здається, мешканці будинку вдома.

Стукаю у двері. Ярик щось невдоволено бурчить у голові, але я його не слухаю.

На порозі виникає літній чоловік у домашньому одязі та ковпаку, мабуть, приготувався до сну. Худий і блідий, обличчя вкрите глибокими зморшками.

- Ярик?!

- Так, я це, добрий вам вечір! Я до матері прийшов, а вдома нікого... Не знаєте, де вона?

- Знаю, - губи чоловіка кривляться, він часто кліпає, стримуючи сльози. – Арлі з онуком виїхала з міста, сподіваючись врятуватися від гідри, але, швидше за все, вони загинули дорогою…

«Старий Тонг щось плутає, – лунає в голові голос відьмака. - У моєї мами не може бути онука, адже я в неї єдиний син. Навіть якби вона вийшла заміж після мого від'їзду і народила, то братові чи сестрі може бути років десять, не більше!

– Ви щось плутаєте, – озвучую я. - Я у мами єдиний син, і ще навіть не одружений. Вона не має онуків.

- Це ти, Ярику, плутаєш. Чи не знаєш усього… З дочкою моєю, Зойкою, гуляв? Пам'ятаєш Зою?

Киваю, хоча не уявляю, про що йдеться.

- Так ось, - продовжує сусід, - ти з батьком своїм поїхав, а Зойка дитинку народила. Тож Нежданчик – твій син. – І замовк, спостерігаючи за моєю реакцією.

"Що?- питаю свого співмешканця подумки. - Може таке бути?"

«А-ах! – тяжкий схлип у голові. – Син? Хто ж міг подумати?..»

- А чи мій? Я поїхав, може, Зойка з ким іншим зустрічатися почала? – говорю вголос.

- Не ганьби мої сиві скроні! - гнівається Тонг. – Відьмак народився! То чий він? Га? Скажи!

«Якщо відьмак, то точно мій, – погоджується Ярик. – Та й Зоя порядна дівчина була…»

«Що ж ти, непорядний, дівчину зіпсував і кинув?» - виказую співмешканцю подумки.

«Шістнадцять років… Я таким шолопаєм був у ті часи… А Зоя хороша, вона в мене вірила… Та де ж вона?»

- Де Зоя? – питаю.

- При пологах померла, - відводячи очі, відповідає сусід. - Ви, відьмаки, великі, не кожна зможе народити таке дитинча. А дочка моя, сам знаєш, яка була, стеблинка, що на вітрі гнеться... От ми з матір'ю твоєю і ростили твого сина, а нашого онука, разом... Десять років йому минуло. Жвавий хлопчик, зовсім, як ти, але розуму більше в голові. Може, у матері твого досвіду добавилося… Може, допомогло, що чоловіча рука відчувалася. Я строго його тримав, щоб не розпустився, як ти… Гарний хлопчик… був…

«Повірити не можу… – у голові. — Знайти сина і одразу втратити?.. Але, може, він живий? І мама…»

Сковтую...  Все ж і мене пройняло...

- Може... вони живі? Адже ніхто не бачив...

Старий тупцює на місці, ворушить зморщеними губами:

- Були б живі, зі столиці вже надіслали б на допомогу і відьмаків, і війська… Нікого не випускає гідра… Наше місто – її мисливські угіддя…

Відвертаюся, струшуючи непомітно непрошену сльозинку.

Старий, дивлячись кудись убік, продовжує:

- Не хотів відпускати... Та Арлі каже: «У мене кінь швидкий. А ти свою конячку Нежданчику віддай. Ми майна брати ніякого не будемо, щоб легше коням було. Прорвемося». У нас із твоєю матір'ю, і справді, конячки були справні, сірі в яблуках, найшвидші у місті... Спочатку плакав, кляв себе, що відпустив, потім вирішив, що може, так і краще, ніж з голоду тут помирати. Хоч дітям останнє віддають, а вони мруть, як мухи, не витримують…

- Не краще… Ні так, ні так не краще… Піду я, дядьку Тонг… Мені ще гідру вбивати…

Старий не відповідає, дивиться в нікуди, хитаючи головою. Весь у спогадах. А я розвертаюсь і йду, тут мені однаково робити нічого.

Я дізнався про цю сумну таємницю Яра, але вона тільки додала скорботи…

У супроводі Грицька ми вирушили на зустріч із міським управителем. Кошак уже виспався і зголоднів, почав крутитися в сумці, намагаючись вилізти. Тому, ледве познайомившись з маленьким підтоптаним чоловічком, якого звали Паол Добрий, і який був місцевим управителем, я попросив погодувати «кошенятко». Не знаю, чи прозвали градоначальника Добрим через доброту душевну чи через те, що сильно роздобрів на казенних харчах, але був він, видно, раніше схожий на надувну кульку. Тепер же виглядав, мов кулька, що трохи приспустила, тіло обвисло і зібралося складками, як на шарпеї. Мабуть, загальний голод торкнувся навіть головної в місті людини, що Паолу, зрозуміло, в плюс. Страждає, як і усі жителі.