Глава 22. У Великих Луках.

До Великих Луків ми підійшли вже надвечір. Солар майже торкнувся верхівок дерев, а Фор і зовсім зник за ними, лише проблискуючи червоним світлом крізь пишні крони.

Містична пляма світла на півночі, на подив, не зрушила ні на йоту. Так і висіла німим нагадуванням про прохання, наказ чи пораду прекрасної жінки чи богині, чий вигляд не стирався з пам'яті, як це буває зі звичайними снами.

«Іди на світло!..»

Я ж, навсупереч сну, твердо рухався в протилежному напрямку. Не люблю відступати від планів, а в моїх планах зараз – Великі Луки. Тим паче, що міняти плани через якийсь там сон  - повна дурня.

На відміну від бачених мною раніше населених пунктів, це містечко виявилось огородженим. Причому, огорожа була двоярусною, нижня – стара, з товстих стовбурів дерев, заввишки метрів зо два, верхня – гострі кілки з сирих ще, вкритих корою, дерев, мабуть, набиті нашвидкуруч.

Ворота виявились наглухо зачиненими. Але ще не так пізно, щоб замикатися. В цей час люди на полях мають лише закінчувати роботу… До речі, як же я раніше не звернув уваги? Поля навколо міста розкинулись, але на них було пусто. Абсолютно.

Що б це означало? Від кого городяни зачиняють ворота? Чи не від того невідомого чудовиська, хто наробив лиха на дорозі, перевернув віз і, ймовірно, зжер подорожніх?

Озирнувся нервово, щось не хочеться мені стирчати перед воротами, коли невідомо хто за спиною може стояти.

Я затарабанив у ворота. Тиша.

Гей, я не хочу тут ночувати! Здається, мене почала огортати паніка. Все ж я не справжній відьмак, а комп’ютерний майстер. І зустрічатися із якимось невідомим монстром один на один мені не дуже кортить.

Я затарабанив сильніше і закричав:

- Відчиняйте! До вас відьмак прийшов!

Між кілками показалося перелякане обличчя молодого, ще навіть безусого, вояка.

- Точно, відьмак? – зачудовано схилив він голову набік, немов здивований пес.

- А ти думав, чудовисько лісове? Сам дивися: людина я. І, справді, відьмак! Яр Буйний, син Кранта із сусіднього герцогства!

- Я зараз начальникові доповім! – і сторожовий зник з моїх очей.

От негідник! До вас прийшов рятівник, щоб рятувати ваші дупи, можна сказати, а ти не відкриваєш. Та поки ти бігатимеш в пошуках начальника, рятівника можуть і схрумкати ненароком. Тут про свою дупу слід зараз думати. Солар якось надто швидко ховається за дерева і сутінки розтікаються кисілем… І мені це зовсім не подобається…

Я знову почав грюкати у ворота. Спочатку кулаками, а потім -  нісаками.

- Злидні! Відчиняйте! Відчиняйте, кому кажу?!

Незабаром за кілками з'явилося кілька чоловічих голів у гостроверхих кустарних шоломах. Вони розглядали мене так пильно, наче я міг під одягом заховати хвіст і копита.

- Хлопці, агов! Хлопці, повторюю, я відьмак! Та відчиняйте вже браму!

Воїн із шикарними сивими вусами, думаю, начальник, нарешті кивнув, і голови зникли, а ворота почали зі скрипом відчинятися. Ледве я прослизнув у щілину, як стулки знову захлопнули і засунули важкий металевий засув.

Старий воїн оглянув мене і кинувся із широкою усмішкою на обличчі обіймати:

- Нарешті! Яке щастя! Значить, Дорій таки дістався Великих Світанків!

Сторожові, що стояли навколо, теж усміхалися і навіть струшували з вій сльозинки.

- Стоп! Не хочу вас засмутити, але жодного Дорія я не бачив і не знаю. Ніхто до мене не приходив, ніхто до вас не кликав. І навіть у сусідніх Нижніх Луках не знають, що у вас щось скоїлося. Якось так…

Вояки відразу спохмуріли.

- Значить, і Дорій загинув, - з досадою похитав головою начальник. – Усі загинули… Адже ми до кількох відьмаків гінців посилали, але ніхто не повернувся. І ніхто з відьмаків нам на допомогу не прийшов. Звідки ж ти дізнався, що так нам потрібен, Яр, син Кранта?

- Нічого я не знав і не знаю. Просто подорожую.

- Що ж, хоч би як там було, але нам страшезно пощастило. І ми зараз проводимо тебе до міського управителя Паола Доброго! Хай він про біду нашу розповість.

- Взагалі-то, мені б з дороги поїсти та поспати. Та в лазню б…

- Яка лазня, друже? У місті запас дров закінчується, ледве вистачає, щоб на всю громаду юшку зварити, та й, взагалі, харчі теж закінчуються. Зовсім ми пропадаємо. Вийти за браму не можемо. А хто виїхати з міста намагався – всі, швидше за все, згинули!

- Та що ж за напасть така? – вигукнув я стривожено. - Кого ви боїтеся?

Щось мені не подобається ситуація, що складається.

– Місяць тому з'явилася в окрузі гідра.  Спочатку почала пропадати худоба. Потім люди, які далеко в ліс заходили, ніхто й не знав, куди вони поділися. Спершу на вовків грішили. Потім стали помічати чудовисько, воно просувалося все ближче й ближче до міста у пошуках здобичі. Огорожу зміцнили, як могли. Спочатку за дровами ходили лише великими групами із озброєною охороною. Та незабаром за межі міста виходити стало зовсім неможливо. Чудовисько зміцніло, виросло, стало без побоювання підходити до стін. Послали гінців до всіх відьмаків в окрузі, але ніхто так і не з'явився, мабуть, гінці не дійшли, потрапили до гідри на обід... Дехто з мешканців намагався до столиці виїхати або до сусідніх селищ. Але, мабуть, теж ніхто не дістався, інакше нам би допомогу надіслали. А гідра вже велика, їжі їй потрібно багато, почала вона вже й на місто нальоти здійснювати. В небі з'явиться, як хмара, і камінням вниз падає, щоб жертву вхопити. Вхопить і одразу ж  відлітає. Стріли її не беруть, шкура дублена. А хто близько підійти намагався, щоб мечем чи списом вцілити, той і загинув, бо швидка тварюка і дуже сильна. Що робити – не знаємо. Як вижити – не відаємо. Тепер на тебе, Яре Буйний, вся надія! Тільки на тебе…