Глава 20. Дивні сни. 3.

«Вичухалися?» - гукнув відьмака, вмиваючись.

«Вичухалися, — озвався той.- Навіть не віриться, що провалялися стільки, втративши наші обидві свідомості. Зараз начебто все нормально відчувається. Навіть ужалена рука рухається. Все ж, здоров’ям я не обділений. Тільки…»

«Тільки що?»

«Бабу хочеться. Адже я, як ти до мене підселився, жодного разу з бабою не був. А тут, якраз так добре почуваюся… Ух!..»

«По-перше, не бабу. Потрібно казати: жінку. По-друге, у тебе хіба дівчина була?»

“Не було. Але, коли вдавалося заробити грошей, можна було в місті піти у Веселий дім».

«Щось останнім часом ти вважав за краще заробіток промотати в шинку у Старого Пса!»

- Яре Буйний! Поспіши, бо вже вичахає! - пролунало з дому, і я поспішив зайти.

Стіл був накритий, на диво, щедро і різноманітно, мабуть, запасів, які зносили селяни для кота, вистачило і для мене. Та тут не тільки на мене вистачить.

«Може, до господарки клинці підіб’єш, Славе Славний? – почав підмовляти Ярик. – Така соковита жіночка!.. Ммм…»

- Сідай зі мною, господине, - посунувся я на край лави. – Склади компанію, прошу!

- Не можу, гість дорогий, їж сам та лягай, відпочивай після такої напасті, що довелось тобі пережити. Я б із тобою сіла, але чоловік мій та свекор в полі голодні, вже на мене очікують. Віднесу їм обід, а коли повернуся, ми ще посидимо, потеревенимо. Розкажеш, що з тобою сталося, та що в світі нового, бо ми із селища свого майже нікуди не виїжджаємо.

- Добре, господине. Дякую за гостинність!

«Натякала, що потеревенимо! – озвався радо у голові відьмак. – Сподобалися ми господині. Як повернеться, часу не втрачай, Славе Славний! Бери у руки ініціативу і...»

- І нічого не буде, друже. Потеревенимо – і значить «потеревенимо». Більш нічого.

«Чому ж, Славе?»

- Коли б вільна була жіночка, ще б подумав. Але, ти й сам чув, що чоловік у неї є. Недобре чинити я не буду. Так що, збираємо свої «хотілки»

«Ох,,, Ох…» - тільки й зітхав тяжко Ярик у відповідь.

Я, звісно, відчував себе дико голодним, але після дводенного голодування слід бути обережним. Тому я злегка покуштував різних страв і запив молоком, незважаючи на вмовляння Ярика спробувати он той солоний огірок, відрізати скибочку сальця і ​​насолодитися маринованими грибочками.

Після обіду я вирішив пошукати свого кота, але не знайшов і ліг відпочити, бо таки подія із бджолами далася взнаки і відчув слабкість. Непомітно для себе заснув і прокинувся лише надвечір, коли всі зійшлися за столом, щоб повечеряти. Тут я познайомився із чоловіком привітної господині та її свекром. Щиро подякував за порятунок.

Так як зі шлунком було все нормально, я вже дозволив собі і солоний огірочок, який на смак виявився схожий на велику оливку, і маринованих грибочків - слизькуватих ароматних кульок. Я розговорився із господарями і довго відповідав на найрізноманітніші запитання. Розповівши про те, як врятував кошеня від хижого кроку, поцікавився:

- А де ж моє кошеня?

- А точно, де? Він же від миски не відходив! - Господарі заметушилися, почали шукати малого і зовсім по-нашому киць-кицькати. 

Я в пошуках не брав участі. Чого по чужому будинку лазити? Та й все одно забирати я кошеня не збираюся.

Незабаром пошуки увінчалися успіхом, і в кімнату увійшла господиня, притискаючи до об'ємних грудей дорослого, судячи з розмірів, кота з маленькими шкірястими крильцями за спиною.

- Ось ця звірюга! Ми думаємо, чого це він їсти не просить, а він, розумник, заліз у підвал, і хом'ячить все, що тільки в нього влазить. Так і заснув верхи на прикопченій баранячій нозі.

– Це не мій! – вигукнув я. - У мене маленьке було кошеня, а це дорослий звір!

Господиня відірвала кота від грудей, уважно подивилася на нього:

- Та ні, він це. Справді, виріс кошак за два дні... Диво просто, як виріс! Але він стільки жере... Твій це, сам поглянь на цей скарб! - І простягла "скарб" мені.

Я прийняв кота двома руками, відмітивши, що параліч після бджіл пройшов повністю. Колір схожий. Ті ж темна довга шерсть, не зовсім чорна, скоріше схожа на димчастий топаз, і світло-бежеве підшерстя, добре помітне, коли ворушиш пухнасту шубку. Очі лише змінили колір, як ще зазвичай буває у кошенят при дозріванні, тепер вони були яскраві, бурштинові, немов два теплих сонця, тільки прорізаних чорними зіницями, що перетворилися на світлі в вузькі щілини. Живіт… величезний, товстий, щедро набитий м’ясцем. Кіт потягнувся до мене і лизнув у щоку.

– Схожий на мого. Але це дорослий кіт!

- Та ні, дивися, - господиня вказала на спину, - крильця зовсім маленькі, отже, кошеня. Просто дуже велике, тому що не звичайне, а кошак, котячий відьмак.

- То що ж, мій так мій. То візьмете кошеня?