Глава 20. Дивні сни. 2.

Нарешті я виспався! Очі розплющились швидко, та й почувався я бадьоро. Світло Солара вливалося через вікно і розпливалося в грудях якимось весняним щемінням. Давно мені не було так добре. Я легко зіскочив з ліжка, оглянув помешкання. Як зазвичай, бідне. Знову в якомусь селі ночував. Чомусь тільки не можу згадати господарів…

На лаві поруч лежить мій чистий одяг, під лавкою начищені чоботи. Хазяйка, мабуть, лапочка!.. Дивно грайливий настрій з ранку, і… жінку хочу. Миготять уривки сновидінь. Якась дивовижна красуня, освітлена таємничим магічним світлом. Над нею - матовий світильник… чи світило? Богиня! Не дивно, що після таких снів прокидається бажання. Проста чоловіча фізіологі.

Щось вона ще казала...

А! Згадав!

«Іди на світло!»

Вона весь час повторювала одну й ту саму фразу.

І що б це могло значити?

Та нічого. Просто, чарівне сновидіння.

Одягнувся, визирнув у вікно. О, та Солар вже високо! У цьому світі ніколи ще не прокидався так пізно. От у минулому своєму житті… Так, бувало, працюєш на комп'ютері майже до ранку, потім спиш до обіду. Я – сова. 

Двері скрипнули і я здригнувся від несподіванки.

До кімнати зайшла усміхнена жінка середнього віку, з глечиком у руках.

- О, господине! Доброго ранку, шановна! Пробач, що я спав так довго... Раніше зі мною такого не траплялося. Вважатимеш, що зовсім ледар і сонько… Сам не розумію, що зі мною…

- Я така рада, що тобі стало краще, мандрівниче, - жінка подала мені глечик з молоком. - Пий, ось. Голодний, гадаю. Адже тебе позавчора мужики з поля принесли, тебе бджоли пожалили, увесь запухлий був, свідомість втратив. Весь учорашній день ти до тями не приходив, судоми тебе били, сильний жар. Не їв нічого. Ледве кілька шматочків сиру вдалося до рота запхати. Думали, і не оговтаєшся вже. А ти сьогодні на обід, глянь, підскочив свіженький, мов огірочок!

- Оце так! Справді, були бджоли… Точніше, бджолині дітки, - почав згадувати я.

- Ми здогадалися. Коли б зустрів дорослу сім’ю, то вже не говорив би зі мною. І так диво, що вижив.

- Отже, позавчора мене підібрали. А я думаю, чому так їсти хочеться? - Я оприбуткував половину глечика і стрепенувся. – У мене в кишені кошенятко було, йому б молочка налити… Не бачила, господине, малого?

- Це той чорний крилатий звір? – усміхнулася жінка. - Тільки він не в кишені був, а прогриз твою сумку з харчами і майже все з'їв, там і заснув блаженним сном. А згодом, як виспався, так і засів над мискою, гучним нявом вимагаючи молока та м'яса. Крім цього, їсти нічого не хоче, ні каші, ні супу. Тож за звірюгу свою не бійся, з голоду не пропаде. Все селище харчі їй носить, аби подивитися на дивину. Це ж кошак, я маю рацію?

- Кошак, - кивнув я.

- А ти, виходить, теж відьмак, коли мандруєш з кошаком?

- Відьмак, Яр Буйний, син Кранта, тільки кошеня не моє. Я його врятував дорогою, тепер хочу залишити добрим людям, хоча б і вам, якщо не боїтеся, що об'їсть.

Жінка посміхнулася, усмішка в неї була світла, наче світло Солара:

- Ми не боїмося. Але кошак може сам не захотіти, якщо до тебе звик.

- Коли йому було звикати? Я й сам його нещодавно знайшов. Залишу у вас.

- Як знаєш, - жінка заметушилася. — Що ж я тебе, Яре, розмовами годую? Іди у двір, умийся, а я поки що на стіл накрию. Ти ж бо голодний, як твій кошак.

- І справді…

З якоюсь легкістю на серці я розчахнув двері і вдихнув на повні груди свіже повітря.