Глава 20. Дивні сни.

Я біг, а зверху на мене сипалися довгі білі стрічки. Вся земля була присипана цією дивною трохи липкою масою. Я не міг зупинитися, щоб вона не поглинула мене. Чоботи ковзали, біла маса пружинила під ногами. Я глянув угору. Каламутне молочне небо, здавалося, висить над головою, а з нього сипляться і сипляться ці дивні стрічки. Простір навколо мене немов у згущеному тумані. Бачу на пару метрів – і все губиться, розпливається, тьмяніє.

Куди я біжу?

Я вже не можу більше рухатись! Легені пече, задихаюсь, повітря зі свистом виривається з грудей, але нібито застрягає у горлі.

Скільки часу я біжу? Мені здається, що вічність! Вічність, згорнута в спіраль…

Як довго це триватиме?

Біжу, біжу, скидаю на ходу з плечей білі стрічки. Що воно таке? Що це за хаос, у якому я опинився? Хаос без початку та без кінця…

І хто я? Два життя миготять і плутаються у свідомості. Я - розробник комп'ютерних ігор? Я – відьмак у чужому незрозумілому світі? Обидва життя здаються реальними і… нереальними водночас.

Що з моєю головою?

Хто ж я?

Де ж я?

Навіщо це все?

Стоп! Я не хочу бігти вічність, не знаючи, куди і задля чого. І я зупиняюсь. Піднімаю очі до безмовного неба, дивлюсь, як з нізвідки падають униз білі стрічки. Кричу, але жодного звуку не виривається з мого горла.

Я онімів? Чи цей дивний світ поглинає усі звуки?

Знімаю з плеча одну зі стрічок. М'яка, але пружна, вона в'ється в моїх руках, наче змія. І пахне. Як вона пахне... Чим вона пахне? Щось дуже знайоме…

Сиром! Вона пахне сиром!

Це відкриття вибухає у моїй голові.  Я відкушую шматочок білої стрічки і з насолодою переконуюсь, що це справжнісінький сир! А я не їв цілу вічність! Жую, ковтаю, давлюся... А сир засипає мене, мов сніг, все вище й вище... Звідки він? Це що, хтось величезний тре сир на тертушці?.. Мабуть, хоче зробити бутерброд із сиром і... зі мною?

Маячня!

Логічний розум чіпляється за слово «маячня» і вилазить назовні. Цього не може бути, отже, це… сон. Так-так! Сон! Уві сні все можливо!

У мене рідко бувають усвідомлені сни, але зараз мені вдалося усвідомити себе і зрозуміти, що застряг у володіннях Морфея. Вже добре… Тепер слід змусити себе прокинутися. Достатньо цього безглуздого бігу…

«Я розплющую очі... Я прокидаюся... Я розплющую очі... Я прокидаюся...» Повторюю ці слова знову і знову. Здається, починає діяти! Сирний світ зник, я просто висю в темряві, але попереду з'являється проріз, крізь який пробивається яскраве до болю світло.

«Я розплющую очі… Я прокидаюся…»

Проріз розширюється трохи, і я вже можу розрізнити розпливчастий силует. Хтось у світло-салатному костюмі? І головний убір такого ж кольору...

Жінка? Обличчя ніжне, великі, повні співчуття очі, шалено красиві… Витончений носик… Вологі губи… Волосся не видно, воно приховане під дивною шапочкою… Але ні, коло скронь вибиваються світло-русяві завитки! Над жінкою, трохи позаду неї, сяє матове коло, його світло обтікає незнайомку, створюючи просто нереальне видовище. Здається, що вона сама світиться... Мабуть, це богиня... Сподіваюсь, я не помер? Не хотілося б…

Богиня схиляється наді мною і шепоче:

- Іди на світло!

О, які солодкі ці губи! Як хочеться до них торкнутися!

- Іди на світло!

Яка божественна жінка!

- Іди на світло!..

Намагаюся відповісти незнайомці, сказати, яка вона чарівна, як я її хочу… Губи ледве ворухнулися, але ні звуку не змогли вимовити. Цей рух, здалося, позбавив мене останніх сил, і я почав падати. Чи це жінка почала віддалятися? Вона все зменшувалась у розмірах, танула… Танула… Поки зникла.. І тільки голос, стихаючи, продовжував звучати:

- Іди на світло!

Відчуття падіння не припинялося. Матовий «світильник» ще трохи посвітив і згаснув. Голос богині пролунав востаннє на майже нечутній ноті:

- Іди на світло!..

І я провалився у темряву, абсолютну темряву. Якщо це й був сон, то вже без сновидінь.

*       *       *