Глава 19. І знову кошеня. 3.

Поки ми з Яриком дискутували про вплив меду на організм людини, кошеня осідлало окіст і, вчепившись кігтиками і тихо гарчачи, обгризало м’ясо.

«Як бачиш, молоко малому вже точно не потрібно! – зрадів Ярик. – Я ж казав – відьмак!»

Насилу відірвав звіра, що зло гарчав, від м'яса, засунув його в кишеню, а окіст заховав у сумку. Час у дорогу. Кинув останній погляд на дупло, де було запечатано рій. Забито міцно. Гул поступово стихав, мабуть, бджолині дітки, і справді, без меду швидко слабшали.

Щоправда, я теж слабшав. Руку й досі не попустило, і у голові паморочилось. Похитуючись, встав на ноги і рушив у дорогу.

Незабаром я дійшов до перехрестя і повернув у бік Нижніх Луків.

- Прийду до селища – людей перелякаю, - говорю відьмакові. - Подумають, що нечисть якась: рука, мов дерев’яна, заклякла, обличчя розпухле, перекошене, язиком ледве повертаю.

«Нам, головне, дійти, – відповів Ярик. – Не впасти дорогою».

- Треба розмовляти, щоби не відключитися. Яре, ти б розповів про місцевих богів, а то тільки й чую: «Хай боги висвітлюють твій шлях». Гадаю, це пов'язано зі світилами?

«Так, ти маєш рацію, - охоче почав тлумачити відьмак. – Існує три головні боги, три брати, Солар, Фор та Луннар. Якось вони зібралися і започаткували наш світ. Солар, старший брат, створив рослини та тварин, людей і нелюдів. Луннар, середній брат – створив сушу та воду, каміння та метали. Фор, молодший – нечисть та нежить. Хоч старші брати і казали йому, що не треба цього робити, що він ще малий, але Фор дуже хотів взяти участь у створенні світу. А потім брати посварилися. Кожен бажав світити вдень, коли цікавіше спостерігати за світом. Луннар був поступливіший, і погодився світити вночі, коли більшість істот спить, але за це попросив, щоб світ назвали його ім'ям. Солар і Фор домовилися світити разом, тільки Солар, справді, дарує світові своє блакитне сяйво, а Фор тільки сам червоний та яскравий, але світла не дає. Зате крутиться навколо старшого брата, все намагається затьмарити його, але не виходить, тільки заважає. Щоразу Солар виходить наперед, і Фор стає тьмяним. Ось так і живуть. Колись був час: боги спускалися в наш світ і між людьми ходили...»

- А хто ж світив тоді? – засміявся я.

«Дарма смієшся, Славе. Боги – це щось набагато більше, ніж ти чи я можемо уявити. Одна частина бога дивиться з небес, друга у цей час може блукати світом, третя – взагалі невідомо де».

- Гаразд, переконав.

«Луннар добрий, – продовжив Ярик. - Він не спить щоночі, встає, щоб висвітлити шлях запізнілому мандрівникові, щоб можна було побачити нападника, щоб діти не боялися темряви і не плакали. Страшно лише у той короткий період, коли Солар вже зайшов, а Луннар ще не вийшов. Солар теж хороший, дає світло та тепло, завдяки чому ростуть рослини і живуть звірі, люди та інші живі істоти. А ось Фор характером шкідливий, зависливий і самолюбний. Як ти й сам бачиш, усе він крутиться навколо Солара. Іноді буває так, що Солар уже зайшов за обрій, а Фора ще видно у вечірньому небі. У такий час нечисть і нежить ніби оживає, сили їхні удесятеряються і горе тому, хто не знайшов надійного укриття. А ще раз на триста років Фор стає рівно перед Соларом, намагаючись його закрити і стати головним, але малий він для цього, і люди спостерігають рідкісне явище: блакитний щит Солара з кривавим яблуком Фора в центрі. У такий час світи перемішуються і мертві можуть повернутися, а живі піти, і тварюки невідомі мчать крізь час, загибель сіючи та розруху. Страшний то час… І ніхто не може передбачити, коли затемнення почнеться. Останнє було близько трьохсот років тому, тож – будь-якої миті слід очікувати напасті».

- Ось мені щастить... Ні, щоб опинитися в Золотому Віці.

«Несповідальні шляхи богів. Вірогідно, затемнення станеться вже цього року…»

Нижні Луки вже виднілися вдалині, але мені стало зовсім погано. Нога заплеталася за ногу, і я впав, виставивши вперед єдину діючу руку.

- Яре, ти чого замовк, га?

Відьмак не відгукнувся. Невже вимкнувся? Нічого, зараз… я… встану… І я опустився щокою на курну дорогу. Хвилинку… полежу… і…

Різкий крик чи птахи, чи звіра змусив мене смикнутися.

«Чого це ти розлігся?» – почулося в голові.

- Вже встаю.

Підвівся і пошкутильгав далі, вже майже не сприймаючи навколишнього. Щойно діставшись першого поля, на якому працювали люди, крикнув хрипким голосом: «Гей!»

І впав.

Неначе у тумані відчув, як мене піднімають сильні чоловічі руки, як перекладають на віз. Свідомість то вмикалася, то вимикалася, в голові працював пилосос на повну потужність, відвалювалася ужалена рука, важко було дихати. Віз розхитувався і мені ставало ще гірше. Згодом хитанина припинилася, я зрозумів, що мене заносять у будинок, майнули дерев'яні балки над головою - і я зомлів.