Глава 19. І знову кошеня.

Коли щось, гадаю,  монстробджола, заворушилось у мене на животі під одягом, я й кліпнути не встиг, як скинув із себе і куртку, і сорочку. Уважно оглянув тіло. Видихнув полегшено. Нічого нема. Але щось же я відчував? Почав обережно перетрушувати одяг.

Раптом з кишені випало перелякане несподіваним «землетрусом»… кошеня! От негідник малий! І звинуватити вже нема кого... Виходить, і минулого, і цього разу він сам заліз. Подобається йому, як бачите, спати в моїй кишені! Я ж тебе тітці Масі залишив! Тобі б добре в неї було, дурнику... Тепер тітка Маха зовсім одна, нудьгувати буде... Та я не винен. Повертатися далеко, та й не можу я, ужалений. Отже, голодуватимеш до наступного людського поселення, бо молока в мене немає.

«Знову за нами ув’язався? – почувся в голові задоволений голос відьмака. – Подобаємося ми йому!»

Ярик довго плутався спочатку, називаючи наше спільне тіло то "я", то "ти", але вже, бачу, впевнено перейшов на "ми", та так воно й правильніше.

- Дурник маленький! – Схиляюсь до кошенятка. - Будеш знову голодним. Он як поправився та підріс на сільському молоці, а тепер знов голодуватимеш… - А сам погладжую малюка по спинці рукою, яку не паралізувало. – А це ще що таке? Яре, кошеня чи то хворе, чи якесь дефектне! У нього на спині якийсь наріст утворився!

"Це не наріст, - пояснює Ярик, як першокласнику, - це - майбутні крила".

- Крила?! Втім, чому я дивуюсь? Якщо у вас миші з крилами, то кішкам сам бог велів...

"Який бог?"

- Так кажуть у нас.

«А який зв'язок між кішками та мишами?» – цікавиться Яр.

– Як, який? Це ж зрозуміло: кішки полюють на мишей, миші мають крила, отже, кішкам теж потрібні крила, щоб ловити мишей!

«І як же кішки можуть полювати на мишей, якщо вони однакового розміру? – голос відьмака у голові звучить реально здивовано. - Якщо трапиться сутичка між ними, навіть не знаю, на кого робити ставку».

- Хм. Цікаво. А чим тоді харчуються кішки?

«Взагалі, тим, чим годують господарі, бо це домашні тварини, а не дикі, як миші. Але можуть і самі зловити метелика, жука чи черв'яка…»

- Зрозуміло. Що ж, щоб упіймати метелика, кошеня ще маленьке, доведеться шукати йому господарів.

"Не таке вже й маленьке!" - хмикає відьмак.

Справді, кошеня помітно підросло, і не лише в товщину.

- Навіть не знав, - кажу, - що кошенята так швидко ростуть.

«У тому й річ, - знову хмикає Ярик, - що не можуть звичайні коти так швидко рости. Це кошак - котячий відьмак!»

- Та ну? Помиляєшся, дорогий друже. Ти сам казав, що на відьмака, як на магічну істоту, у мене має у носі свербіти. Але я нічого не відчуваю, ніякої котячої алергії..»

«А це через те, - з готовністю пояснює Ярик Буйний, - що малюк обрав нас за господаря! Із котами так і є. Вони самі обирають, з ким зв’язати свою долю, і тут їх ніяк не переконаєш. І у інших людей вони не залишаться, хоч що не роби».

– Таак… Цікаво-цікаво… І що з цього випливає?

"А з цього випливає, що ми маємо залишити кошеня собі!"