Глава 18. Бджоли.

Вранці я вирушив у дорогу. Згадував уривки сну, намагаючись зрозуміти, чи могло це бути проблиском реальності. Може, й справді, лежу в комі, у лікарні,  а мама вартує коло ліжка, очікуючи мого «воскресіння»?

Схоже на правду. Але чим тоді є, у такому разі, цей світ?

Галюцинація?

Маячня скаліченого мозку?

Чи моя сутність, справді, потрапила в інший вимір, у якийсь паралельний чи зовсім навіть не паралельний світ? Тут все незвичне. Занадто реальне для галюцинації. 

Я чую щебет птахів і сприймаю сяйво світила, що піднімається над горизонтом, б'є в очі, змушуючи мружитися. Але блакитне сяйво нагадує, що це не сонце.

Блідий, ніби невмитий, Фор виглядає з-за Солара, ніби кажучи: ти не на Землі. Де ж я? Я відчуваю тепло та холод. Ось зараз - проводжу по корі дерева, і мої пальці відзначають її шорсткість. Зриваю травинку - і можу перерахувати листочки. Галюцинації не бувають такими реальними. І в той же час тут все нереальне.

«Чому ти йдеш лісом, – питає Ярик, вириваючи мене з роздумів, – виходь на дорогу!»

Від Середніх Луків до Великих Луків тягнеться вже не стежка, а ґрунтова дорога. Справді, так іти легше. Тільки я ще й досі не вирішив, куди податись далі.

Можна одразу у Великі Луги, це, як пояснила тітка Маха, вже невелике містечко. А можна (десь попереду розвилка) повернути праворуч, у низину, де розташоване селище під назвою Нижні Луки. Або ліворуч, на височину, де, як уже й сому ясно, Верхні Луки. Так, над географічними назвами місцевий народ довго не думав. Луки тут, і справді, шикарні. Є і ліс, але старий і рідкий, добряче вирубаний. Хоча, чим далі від поселень, тим густішим стає. Кряжисті дерева, обламані бурею величезні гілки. Колючі зарості. Добре, що є дорога, бо йти було б важко. А так просто нудно.

Я зійшов з дороги і схилився над сумкою, дістаючи їжу.

Вжжжиик!

Щось просвистіло над моєю головою і гепнулося в кущі. Я підвівся, озираючись. Тихо. Порожньо.

Пройшовся до кущів і дістав звідти мертву істоту, пробиту короткою стрілою. Стріляли з самострілу, такий був і в Ярика, тільки я вирішив його не брати, порахував, що вистачить і сокири з ножами.

І хто стріляв? І в кого цілилися? Зрозуміло, що в мене, але не вцілили, бо я якраз нахилився? Чи, все ж таки, в оцього…

До речі, хто це? У моїх руках була істота, що нагадувала комаху, тільки завдовжки з півметра. Це тільки тіло, що складається з двох частин, невеликої грудки, вкритої хітиновим панциром, і довгого черевця. Голова як у монстра з фільму жахів, з купою виступаючих щелеп, членистих вусиків, хоботків. Та ще безсило повислі крила, два тонкі, прозорі, а два – міцні хітинові, які мали, як панцир, захищати тіло. Навіть не знаю, пробила б їх стріла чи ні. У даному випадку, завдяки тому, що істота летіла, вона пройшла під крилами, застрягши в тілі.

- Гей! Хто стріляв! Виходь!

Нікого.

«Славе! – переляканий голос Ярика. – Це – бджола!»

- Бджола? Ну… чимось схожа, чимось - ні. Та й розміри значні. У нас бджоли не такі…

«Славе! Ти про що думаєш? Зараз друга нападе!

- Друга? У нас можна цілий рій бджіл зустріти…

«Роєм літають молоді бджоли, як тільки виведуться. Потім поділяються на пари. Якщо на тебе напала одна, то нападе й друга!»

«Не думаю, що це надто небезпечно. Звісно, вона велика. Але й я не малий. До того ж, маю сокиру. Не дам і наблизитись…»

«Це надто небезпечно! Будь уважним! Бджоли завжди нападають ззаду, цілячись у потилицю, жалять, випускаючи отруту, яка знешкоджує навіть таку велику людину, як… я… ти, вона діє так, що не зможеш і пальцем ворухнути, але все розумітимеш і відчуватимеш! Тоді бджола висмокче білу речовину, яка знаходиться у хребті!»

Уявив цю картину і сковтнув. Що за монстри – ці бджоли!

- Спинний мозок? Невесело…