Глава 17. Полювання.

Поки тітка Маха розповідала свою історію, син її Василь мовчав, задумливо погладжуючи кошеня, що вмостилося у нього на колінах. Малюк більше на нього не шипів, значить, небезпечним не вважав.

Цікава ситуація складалася. Бабця зазирала у мої очі, очікуючи відповіді. Я – відьмак. Поруч – перевертень, якого я щойно врятував від розлюченого натовпу. І тепер у мене запитують, що робити.

- Ми зла ніколи не чинили, - мовив Василь. – За що люди хочуть нас вбити?

- За те, що ви – інші, синку, - Маха узяла велику руку перевертня у свої зморшкуваті долоні і притиснула до грудей. – Просто ви – інші…

Ніхто не повинен ненавидіти лише за те, що хтось належить до другого роду. Але селянам цього не поясниш. Особливо тому навіженому Грігу…

«Що робити?» - подумки запитав справжнього відьмака у своїй голові.

«По правилах, - почав Яр Буйний, - ти повинен був сам перевертня здолати…»

«А поза правилами?»

«А поза правилами шкода юнака…»

Треба допомагати, бо інакше винищать ведмедів-перевертнів.

- Отже, так… Люди йти шукати ведмежий хутір налаштовані і швидше за все їх не відмовити. Принаймні Гріг передумати не дасть. Собака цей, швидше за все, перевертнів, дійсно, чує і дорогу знайде, тим більше, що ви із сином ходите провідувати старих ведмедів і слід залишається. Мені на світанку доведеться йти разом із селянами. Я – відьмак, відмовитись не можу. Єдине, що я можу для вас зробити – це постаратися затримати мисливців. Зараз Гріг, напевно, сторожує із своєю собакою десь неподалік, тому виходити не слід. Пес почує перевертня і вже не відкрутитися. Тільки тоді, коли мисливці вийдуть із селища, Василь іншою дорогою вирушить попередити своїх, щоби йшли до родичів, за річку. І тут більше не з'являються!

- Добре, дякую, відьмаче! – посвітлів, отримавши надію, перевертень. - Мам, чекатимеш на мене. Не хвилюйся, я назад обхідними шляхами піду.

- Ні, синочку, - похитала головою бабця. – Сьогодні тебе Яр Буйний прикрив, дяка йому безмірна та нехай боги завжди висвітлюють шлях, але Гріг життя тобі все одно не дасть. Помилилася я в молодості, не слід було тебе у себе залишати, поруч із людьми, небезпечно це. А я хочу, щоб ти жив і був щасливим. Іди з батьком за річку.

- Я ж із людьми звик, мамо… Та й тебе я як залишу?

- Якщо тебе вб'ють, то і я жити не зможу. А так буду спокійна, знатиму, що ти в безпеці!

- То пішли разом!

- Ні, синку! Я в дорозі тільки тягарем буду, сам знаєш, як повільно ходжу зараз. Та й не зможу я серед перевертнів жити. Ти, все ж таки, людина тільки наполовину, ти звикнеш…

Василь глянув на мене.

- Слухай матір, - кивнув я. - Думаю, так, справді, буде краще. А за неї не хвилюйся, я їй кошеня залишу, щоб не так сумувала.

Тітка Маха притулилася до плеча сина:

- Людям я скажу, що ти в місто пішов, обурений витівкою Гріга. Не треба, щоб вони довідалися, що ти, справді, син перевертня.

Бабця з сином пішли до іншої кімнати, прощатись. А я вирішив поспати хоч пару годин. Думки плуталися. Так, хронічний недосип на користь не йде.

«Гей, Яре? – гукнув співмешканця. – Як ти вважаєш, правильно ми робимо, рятуючи перевертнів?»

«Взагалі, приймаючи рішення, ти моєї поради не питав. А зараз, навіть якщо я скажу ні, нічого не зміниться. Але, думаю, що ти маєш рацію, і Василь – хороша людина. Тобто перевертень. Ну, загалом, ти зрозумів. І він не винен, що Маха у молодості дала маху. Тобто не тому дала. Їй би хлопця тямущого знайти, не такого, як цей Гріг дурнуватий. А вона взяла і дала перевертню. Але й вона не винна, вона ж не знала. Ведмеді винні? Але вони просто не хотіли дівчину заздалегідь лякати. Коротше, ніхто не винний. Так склалося. Так буває… А зараз давай поспимо хоч пару годин до світанку…»