Глава 15. Фея не пробігала? 3.

У Середні Луки я прийшов уже майже поночі, постукав у перший-ліпший будинок. Двері відчинила бабця, повненька, кругловида, з червоним, покритим сіточкою синіх капілярів, носом. Назвати її старою язик не повертався. Доволі міцна та жвава. Вона підозріло визирнула крізь щілинку прочинених дверей.

- Кого нелегка несе у такий час? Я й спати вже лягла!

- Не треба сердитись на втомленого подорожнього, бабусю!

- Яка я тобі бабуся? Мені всього п'ятдесят!

- Вибачте, в сутінках не розгледів! - Образити жінку, додавши їй віку - це страшно, доведеться, напевно, інше житло шукати.

Але бабця (все ж саме це визначення їй якнайбільше йшло), прийняла пояснення, посміхнулася, і запитала:

- А сам хто такий будеш?

- Відьмак я із сусіднього герцогства, подорожую. А звуть мене Яр Буйний.

Бабуся округлила очі:

- А ти, справді, буйний?

- Тільки коли воюю з нежиттю та нечистю, - приклав я руку до грудей. – А вас як звати, шановна?

- Клич мене тіткою Махою. І, гаразд, заходь. Не на вулиці ж тобі ночувати, - змилостивилася бабуся. – Хоч розкажеш, що у світі робиться, бо я вже давно новин не чула.

Я зайшов, із задоволенням відзначаючи чистий доглянутий будиночок на дві половини, як за старих часів будували у нас, скромне, але цілком пристойне оздоблення. Важкі дерев’яні меблі, довгі лави, вишиті рушники. Ніби на батьківщину повернувся, до своєї бабуні, у стару хату, де проводив усі шкільні канікули.

- А хто у другій половині живе? - запитав господиню.

Вона трохи забарилася з відповіддю:

- М-м-м... Раніше мої батьки, доки були живі. Зараз – синок мій, Василь.

- Із родиною?

- Та ні, поки що неодружений.

- А де він зараз?

- М-м-м... Лісоруб він, у лісі сьогодні ночує. Та ти не соромся Яр-відьмак, проходь, сідай за стіл. Мабуть, зголоднів?

- Дякую, тітко Маха! З радістю!

Хто ж відмовляється від частування?

Бабуся поставила на стіл кашу, хліб, соління.

- Мені б, господине, молока трохи, а то в мене тут такий супутник! - З цими словами я витяг з кишені кошеня.

- Ух ти, яка краса! - Бабуся плюхнулася поруч зі мною на лаву, розглядаючи малюка. - Де ж ти взяв такого? Сосунок ще...

– У лісі знайшов. Його крок ледь не заклював.

Бабця обережно гладила малюка по голівці, а той злякано мружився і шипів.

– У нас кішки – велика рідкість. Мало в якому дворі побачиш. Я все життя мріяла…

- А я вам котика залишу, якщо сподобався.

Бабця ахнула недовірливо, потім посміхнулася:

- Що, правда, залишиш? І не шкода?

– А куди мені з ним? Мені в дорогу, а йому молоко потрібне, турбота, догляд.

- Я зараз, - підхопилася господиня, - до сусідів збігаю за молоком! У них коза дійна! Ти не хвилюйся, Яр-відьмак, у мене кошеняті добре буде! Я його не скривджу! Мов дитя рідне любитиму та доглядатиму!

Я теж був задоволений, що вдало пристроїв малюка.

Поки тітка Маха бігала до сусідів, я із задоволенням приступив до вечері, а за кілька хвилин уже й пухнастик, задерши хвостика, весело лакав молоко з глиняної мисочки.

Бабка зворушливо погладила його по спинці і обернулася до мене.

- Я відлучуся ненадовго, по господарству, а ви з малюком наїдайтеся, відпочивайте. Якщо мало йому буде, доллєш молока з глечика. І сам випий, я ще принесу, якщо треба буде.

Коли баба повернулася, ми вже поїли. Кошеняті довелося тричі доливати, пузо бездонне! Тепер він сито валявся на моїх колінах і ловив мій палець. А гарний буде котяра! І великий! Начебто ще підріс…

Бабуся намостила для нового мешканця колиску з ганчір’я, поставила поруч мисочку, яку знову наповнила молоком.

- Раптом уночі зголодніє, - пояснила. – Ми тепер із ним заживемо!..

Уклала малюка, що вже починав засипати. Котик згорнувся клубочком і заснув, зворушливо стискаючи і розтискаючи уві сні кігтики.