Глава 15. Фея не пробігала? 2.

- Що трапилось, Яре? - Коли ми були не на людях, я вважав за краще розмовляти вголос, так мені було і звичніше, і приємніше.

«Озирнися. Ми тільки-но пройшли плаский валун, на якому я помітив дещо дивне…»

- А воно нам потрібне?

«Краще все ж поглянути. Розумієш, Славе Славний…»

- Та добре, - перебив я співмешканця. – Погляну.

Довелося повернутись на кілька кроків назад. Справді, валун, велика така камінюка. Схожі час від часу зустрічалися на дорозі, і це не було дивним. Але на ньому... На ньому стояв невеликий глиняний горщик, шийка якого була прикрита чимось схожим на целофан, і обв'язана мотузкою. Можу припустити, що цей «целофан» колись був крильцем якоїсь бабки, якщо вони тут такі ж великі, як миші.

«І мені воно треба?» - крутилося у голові.

Та цікавість перемогла.

Присівши біля валуна, я обережно розв'язав мотузку. Глечик більш ніж на половину був сповнений якоїсь білої рідини... Небезпеки не відчувалося. Я понюхав рідину, схитнув глек. А потім, попри необхідність стерегтися у цьому дивному світі будь-яких несподіванок, пригубив.

І нічого зі мною не сталося. Роги та копита не виросли. Щоправда, я й не ковтнув, а сплюнув на всяк випадок. І все ж на смак це - справжнє молоко!

– Я не зрозумів? У вас, що. тут феї водяться?

«А феї – це хто?» - зацікавлено запитав відьмак.

- Маленькі літаючі красуні, що виконують бажання.

«Ні, – відповів Ярик, – таких у нас точно немає. Хоча хотілося б…»

- А звідки тоді взялося молоко? Я тільки-но нарікав, що нічим кошеня годувати, а тут тобі й молоко на блюдечку!

"У горщику", - поправив мене відьмак.

- Без різниці. То звідки воно взялося?

«А я мушу знати? – обурився Ярик. - Не знаю й не відаю. Можливо, ми близько від селища, хтось ніс горщик, присів відпочити та забув».

- Пояснення висмоктано з пальця. Але, як би там не було, малюка тепер можна погодувати.

Оголосивши позачерговий привал, я дістав кошеня і почав напувати, наливаючи молоко в долоню. Звірятко виявилося тямущим, все зрозуміло  з першого разу і швидко почало лакати, смішно торкаючись долоні крихітним шорстким язичком і лоскочучи вібрісами, Вібріс, чутливі волоски, які зазвичай називають вусами, були білі і вигідно виділялися на тлі темної мордочки, роблячи її просто чарівною. Я мимоволі посміхався, спостерігаючи, як звірятко їсть.

Навіть не дивуюсь, що інтернет у нашому світі завалений фотками та відосиками з котиками, бо це просто неймовірно принадливі тваринки, милі, кумедні та лагідні.

- Та годі, годі, а то живіт лусне! – я опустив кошеня на валун, погуляй трохи, а тепер я трохи пожую, бо ти так смачно пив молочко, що в мене самого апетит розігрався.

Я трохи відволікся на їжу, а коли обернувся, щоб запити м’ясце молоком, бо для малюка то забагато, однаково скисне, то кошеня на валуні не виявив. Та де ж цей паршивець? Невже втік, дурненький? Жаль, пропаде ж!

Я обнишпорив траву і чагарник навколо, а коли зрозумів, що малюка вже не знайду, і засмучено присів на валун, то виявив негідника, що спокійно спав у порожньому горщику.

Як він зміг забратися туди? Тим більше, чому горщик спорожнів? Там було ще доволі молока. Не міг же він зміг випити все? Та в нього й так уже черевце лопалося!

Виходить, що випив, бо куди б воно поділося? І черевце не лопнуло. Як я зрозумів, недарма в інтернеті пишуть, що кошеня – це така крихітна ніжна істота, яка їсть, мов гіпопотам!

Підняв малюка, що значно поважчав, той навіть не ворухнувся. Переклав міцно сплячу істоту до кишені, горщик вимив і заховав у сумку. Стане в нагоді. А мені час продовжувати шлях.