Глава 15. Фея не пробігала?

Добре, коли сумка повна їжі, але важко. Я так захекався, що біля чергового струмка і зупинився на привал. Як тільки вдасться заробити грошей, насамперед куплю конячку. Таку, як Білочка, дуже привітна тваринка. Тільки коли це буде? Начебто й роботу велику зробив, а грошей у кишені не надто побільшало. Та що візьмеш із бідняків?

Гаразд, радітимемо малому, хоча б тому, що шлунок найближчим часом порожнім не буде. Я перебрав свої продуктові запаси, відокремивши те, що може зіпсуватися і його варто з'їсти насамперед, від того, що може ще полежати. Із задоволенням продегустував стегенця та сири. Запив чистою водою, зовсім розслабився. Тепер поспати б…

І раптом у кишені щось заворушилось. Усередині все стиснулося… Що це?

Руку пхати не буду, бозна, що воно… Може, якась хижа напасть… Наприклад, невинний на вигляд черв’як, що вгризається у нутрощі… Тут і миші – монстри!

Обережно відкриваю кишеню, зазираю...

Ось тобі і монстр! Кошеня! Та невже мій знайомий?

Справді, він! Тільки якось швидко він підріс за два дні… Був же зовсім крихітний! Хм… Хоча… На натуральному молоці чому б і ні? Я якось із такими малюками раніше справи не мав. Може, це й нормально?

Крім того, кошеня прозріло. Одне око було гарного блакитного кольору та повністю відкрите. Правда, я пам'ятаю, що у новонароджених кошенят очі завжди блакитні, а пізніше часто змінюють колір. Тож ще невідомо, які очі будуть у цього миленького-чорненького…

Друге око виявилось відкритим наполовину, що створювало враження єхидної усмішки. Я погладив малюка за шерсткою, тримаючи на долоні, той вигнувся, похитуючись, і сказав, дивлячись мені в очі: "Няв!"

- Звідки ти взявся, га? Напевно, Ліна та Тім вирішили, що я тебе не назовсім віддав, і підклали в кишеню, поки я спав, - знайшов я пояснення. – Що ж, доведеться тобі мандрувати зі мною до наступного селища, там знайду тобі нових господарів. Хоча краще було б тобі залишитися там, де була кішка, яка годувала б тебе цицькою.

- Ня-ааав! – наче зітхнуло кошеня.

«Він їсти хоче, – озвався у голові Ярик. - Молока б... »

- Та де ж я йому молока візьму?

Я спробував пригостити малюка стегенцем і сиром, але він тільки тикався мордочкою, але не розумів, що це можна їсти.

- Що ж, друже, доведеться трохи поголодувати. - Я сунув кошенятко у кишеню, де йому так подобалося спати, і попрямував далі стежкою, яка мала привести мене людського житла.

Навіть швидкості додав, шкода нерозумного малюка. Та й себе теж шкода. Скоро звірятко зголодніє і кричати почне, а вуха у мене не казенні.

Погода була прекрасна, блакитний Солар радісно просвічував крізь  крони дерев, по-весняному мереживні, а його вогняного брата не було помітно, зараз Фор ховався за старшим братом. Блакитне розсіяне світло створювало враження нереальності того, що відбувається навколо, і викликало якесь дитяче очікування дива.

 Диво і не забарилося з'явитися в моє життя. Я йшов, весело насвистуючи якусь пісеньку зі свого минулого життя, яке поступово починало здаватися сном, як раптом пролунав голос відьмака в голові:

«Слав Славний, зупинись!»

- Що трапилось, Яре? - Коли ми були не на людях, я вважав за краще розмовляти вголос, так мені було і звичніше, і приємніше.

«Озирнися. Ми тільки-но пройшли плаский валун, на якому я помітив дещо дивне…»

• А воно нам потрібне?

       «Краще все ж поглянути. Розумієш, Славе Славний…»

• Та добре, - перебив я співмешканця. – Погляну.

Довелося повернутись на кілька кроків назад. Справді, валун, велика така камінюка. Схожі час від часу зустрічалися на дорозі, і це не було дивним. Але на ньому... На ньому стояв невеликий глиняний горщик, шийка якого була прикрита чимось схожим на целофан, і обв'язана мотузкою. Можу припустити, що цей «целофан» колись був крильцем якоїсь бабки, якщо вони тут такі ж великі, як миші.

«І мені воно треба?» - крутилося у голові.

Та цікавість перемогла.

Присівши біля валуна, я обережно розв'язав мотузку. Глечик більш ніж на половину був сповнений якоїсь білої рідини... Небезпеки не відчувалося. Я понюхав рідину, схитнув глек. А потім, попри необхідність стерегтися у цьому дивному світі будь-яких несподіванок, пригубив.

І нічого зі мною не сталося. Роги та копита не виросли. Щоправда, я й не ковтнув, а сплюнув на всяк випадок. І все ж на смак це - справжнє молоко!

– Я не зрозумів? У вас, що. тут феї водяться?

«А феї – це хто?» - зацікавлено запитав відьмак.

- Маленькі літаючі красуні, що виконують бажання.

«Ні, – відповів Ярик, – таких у нас точно немає. Хоча хотілося б…»

- А звідки тоді взялося молоко? Я тільки-но нарікав, що нічим кошеня годувати, а тут тобі й молоко на блюдечку!

"У горщику", - поправив мене відьмак.

- Без різниці. То звідки воно взялося?

«А я мушу знати? – обурився Ярик. - Не знаю й не відаю. Можливо, ми близько від селища, хтось ніс горщик, присів відпочити та забув».