Глава 14. Одержимий. 2.

Голос коваля здригнувся і зірвався на сумний стогін. Можу зрозуміти діда, знаючи місцеві закони, про які мені на початку повідав Ярик. Якщо в людину вселився нечистий дух, і немає поблизу сильного чаклуна-екзорциста, то чекає на нього очищення вогнем… А чим дитина винна?..

Немов почувши мої думки, старий додав:

- Ніде в околицях чаклунів такої сили, щоб зробити ритуал вигнання нечистого духу, немає... На тебе, відьмаку, тільки й надія...

На мене надія… Яка надія? Ярик стверджує, що іншого шляху, окрім спалення, не існує… Як я скажу його матері, його дідові, що нічого не можу вдіяти? Нащо й потрібен такий безпомічний відьмак?

У голові крутиться якась думка, намагається достукатися, але, як тільки я намагаюсь ухопити її за хвіст, зникає. Я витираю тильною стороною долоні піт з чола. Як пити хочеться… Попросити, щоб принесли… та хоч би й березового соку…

Раптом думка оформляється: березовий сік! Адже в цьому світі все навиворіт…

«Гей! – звертаюсь до відьмака. – А у березі міг жити якийсь дух, який разом із соком потрапив у хлопчика?»

«М-м-м… – замислюється Ярик. – Деякі старі дерева мають у собі мешканців. Якщо хлопчик поранив березу і пив сік прямо зі стовбура, то таке можливо… Але що це нам дає?»

- Принесіть сік, який хлопчина приніс із лісу, - крикнув я.

За кілька хвилин у моїх руках був великий жбан. Побачивши це, дух, що окупував тіло, зовсім збожеволів. Він кидався на мене так, що вся кузня ходором ходила. Ще трохи – і вирветься на волю. Ззаду мене скупчилися мужики з вилами та ланцюгами. Якщо хлопчина зірветься і його зможуть упіймати, то, напевно, на багаття потягнуть, а якщо не зможуть – уявити не можу, що він тут наробить.

- Це твоє?

- Р-р-р-а!

– Я можу допомогти тобі повернутися!

Тварюка завмерла, наче зрозуміла мої слова.

- Я. Можу. Допомогти. Тобі. Повернутися!

- Р-р-як?

- Ти ж дух дерева, правда?

- Р-р-а, - кивок.

- І ти зовсім не хотів потрапити до людини?

Голова хлопця метнулася з боку на бік.

- Ти можеш покинути це тіло і повернутись назад?

- Ар-р-р... Не-ма… ку-ди... повер-р-рта-тися... Він... у-бив... моє... дерррево!

Тіло погано слухалося сутність, що вселилася, тіпалося, здригалось. Ситуація… Але діалог розпочато. І це добрий знак.

-  Хлопчик вчинив дуже погано, - кивнув я. – Але він – лише дитина і не розумів, що робить. Діяв по дурості, а не задля того, щоб тобі нашкодити.

- Аррр! Нашшшкодив!..

- Тссс, дорогенький. Твого житла не повернути. Але у лісі повно дерев і багато з них, гадаю, не заселені. Чи зміг би ти перейти жити до іншого дерева?

- Зззміг би...

- І що для цього потрібно?

- Р-р-р… Потрррібно… деррево… моя… кррров…

- То що ж, йдемо в ліс вибирати дерево, - озирнувся я на людей, що товпилися ззаду.

- Ти віриш йому?

- Я вірю йому. Як ви чули, хлопчик сам винен, а дух дерева прагне повернутися до звичного життя, в цьому тілі він страждає і скоро загине разом із Береком. Навіть без вогнища.

Чоловіки із сумнівом переглядалися.

- Я – відьмак! Ви повинні мені довіряти! – крикнув я.

- Добре, - кивнув Клим, глянувши на нещасного коваля, що вже обкусав собі всі губи, - спробуємо.

Я наблизився до хлопця:

- Буянити не будеш?

Сутність схилила переді мною голову. Чоловіки відкріпили ланцюги, хоч і тримали їх міцно, по кілька чоловік на один, і ми вийшли з кузні. Хлопчик, похитуючись, крокував поруч зі мною і тягнувся всім тілом до жбану із соком усю дорогу до лісу, потім почав вказувати дорогу. Чоловіки тримали його за ланцюги, але він не намагався вирватися. Біля великого старого дерева, схожого на березу хіба що тільки світлою корою, дух зупинився і довго сумно дивився на краплі, що стікали з глибоких, недбало нанесених сокирою, ран.

- Наче не вчили тебе сік з берези брати!.. – лише видихнув коваль, зиркнувши на застиглого в одній позі онука.