Глава 13. Кошеня. 3.

Під камінням стискалося в пухнастий клубок крихітне кошеня. Звідки воно? Напевно, близько селище.

Малюк затято шипів, розчепіривши вібриси. Хутро стояло дибки, перетворюючи його у м’якенького милого їжачка. Я простяг до нього долоню, заодно заспокійливо «кицькаючи». Кошеня спочатку зашипіло сильніше і спробувало вдарити по пальцях пазурами, але майже відразу ж принюхалося і заспокоїлось. А потім поклало на мою руку круглу голівку і втомлено завмерло. Я підняв істоту до очей, розглядаючи. Воно навіть не пручалося, лише тільце час від часу здригалося після пережитого жаху.

Кошенятко було… як кошенятко. Миле, аж розчулився. Чорна пухнаста вовна просвічувала рудуватим підшерстком. Повіки злиплися… Сліпе ще! Значить, навіть двох тижнів немає! Герой! Такий маленький, а зміг якийсь час відбиватися від великого птаха! Звісно, ​​на довго б його не вистачило. Везучий. Моя поява врятувала тваринці життя.

Я засунув кошеня в кишеню зі словами:

- Віднесу до селища, думаю, там знайдуться йому господарі.

«Гарненький!» - пролунало в голові.

Погляд мій упав на розпластаного неподалік вбитого птаха.

- Ярику! А ЦЕ їдять?

«Це крок, всеїдний. Взагалі таких птахів не їдять. Адже вони харчуються, в основному, мертвими тваринами».

- А ми хіба живими тваринами харчуємося? Так що не має значення. Це м'ясо, і пропадати йому я не дозволю.

Відьмак більше не протестував. Я обскуб і розрізав крока на шматки, користуючись підказками Ярика. В минулому житті мені займатися таким не доводилося. Із задоволенням від виконаної роботи підняв тушку за довгу шию:

- Готовий, і чим не «півник»?

Потім мені довелося ще вчитися розпалювати багаття за допомогою кресала. Благо, навколо було багато сушняку та торішньої трави, хоч усе й підмокло після вчорашнього дощу, точніше, мряки, але вже встигло підсохнути на весняному сонці. Коли крок на саморобному рожні почав підсмажуватись, розповсюджуючи дивовижні запахи, я відчув себе повністю щасливим. Навіть до голосу в голові вже майже звик. Ярик не діставав мене, коли я хотів помовчати, але завжди був поруч, коли був потрібен співрозмовник. Словом, я зовсім не почував себе самотнім.

Та ще й примарна дівчинка, що спить у амулеті. І кошеня у кишені. Ціла компанія! Хороші супутники, і їсти не просять.

Кошеня, щоправда, почало колупатися в кишені, почувши запах смаженого м'яса. Я витяг його і навіть запропонував шматочок. Але він лише тикався сліпою мордочкою і не розумів, що це можна їсти.

«Молоко йому треба, – сказав Ярик. - Молочний він ще».

- Та я розумію. Що ж, хай терпить, до людей дістанемося – буде йому молоко.

Неподалік тріснула суха гілка. Я схопився, стиснувши в руці сокиру, але нікого не побачив. Може, звіра якого привабив смачний запах?

Я сумлінно уклав птаха... ні, не в сумку, в живіт. І нести легше і не пропаде, точно. Вже з кращим настроєм продовжив шлях.

Справді, селище виявилось неподалік. І вигляд мало більш симпатичний, ніж Грязюки. Будинків чимало, глиняні хатки охайно вибілені, вулиці чисті, худоба по них не бігає, а сидить за плетеними загородками.