Глава 13. Кошеня.

"Фух!.." - полегшено промовив у голові голос.

Навколо повисла порожнеча, неначе хтось зупинив фільм.

Чи не сон це?

Підлога, усипана трупиками зубастих кажанів, розміром з невелику дворнягу та ще й з довгими гнучкими хвостами, кров, мізки…

Я впорався?

«Молодець! - похвалив мене відьмак. - Впорався. Були моменти, коли я вже збирався прощатися з життям. Знаєш, це лише тварини, але, коли миші нападають скопом, то досить небезпечно. Добре ще, що зграя молода. І невелика. Шістнадцять особин. Без ватажка. Мишак був сімнадцятим».

«А мені здалося, що їх було не менше як півсотні!»

«Досить і цих. Для першого разу».

«Ти вибач, друже, що я з тебе сміявся щодо мишей… Просто наші дрібніші будуть… Набагато дрібніші…» - Я вперше назвав свого співмешканця другом, і мені здалося це доречним.

«Прийнято! - Голос у голові звучав задоволено. – А тепер треба було б відпочити, поспати…»

«Вмитися б… Тільки вночі до струмка не підемо, я просто з ніг валюсь від втоми. Але й спати тепер нема де».

«Так на печі!»

«На розваленій печі серед гори трупів? Ну, друже, ти екстремал! Я на полі бою ночувати не буду, знайдемо щось чистіше. Ідемо, - я підхопив з підлоги сумку.

Добре у комп'ютерних іграх. Ніколи не виникає питання, що поїсти, де поспати. А тут не подумаєш вчасно – вріжеш дуба.

«А куди податися? Тут хоч якийсь дах над головою…» - заскиглив відьмак.

«Не знаю, куди. Та тут я не залишуся».

«Зараз це найбезпечніше місце!..»

Можливо він і правий, та не можу пересилити себе. Кров’яка усюди, рештки мишей… Від запахів вже нудить. Ні, точно, ні.

«Хоч куди, та на свіже повітря!»

Та не встиг я й кроку зробити, як у кутку з'явився напівпрозорий силует. Ах, так, привид, а я вже й забув про нього. Що ж із ним робити?

- Ярику! Що з дівчинкою робитимемо? - наблизився я до малої.

«А що з нею робити? – здивувався відьмак. - Вона ж безтілесна!»

• Не можемо ж ми її покинути напризволяще!

"Єдине, що можемо, це замкнути її в будинку, обсипавши навколо дорогим порошком, якого у нас і так не надто багато" - озвалося в голові.

- Залишити дитя серед мишачих трупів?

«Яке дитя? Вона – привид, дух. Що нам до неї? Хай живе тут»

• Після того, як вона так допомагала у бою з мишами? Якби не її підказки, ми, може б, зараз і вже не розмовляли б!

«Ну… Тоді просто залиш її. Нехай вибирається з будівлі і шукає собі нове житло, - запропонував Ярик і захихикав: - Ото селяни «зрадіють!»

- Я не хочу тут залишатися! – примарні сльози покотилися по примарних щоках малої. – Я більше не можу на самоті! А селяни мене бояться!..

- Не плач, - я присів навпочіпки біля дівчинки. – Я хочу допомогти, але не знаю, як…

Мала простягла ручку до амулету, що накопичує енергію, який бовтався на моїх грудях:

- А чи можна мені сюди? Там тепло і затишно, я засну і не заважатиму нікому, ні тобі, ні твоєму другові.

- Ти знаєш про мого друга?

Так, я ж сам видав, відповідав Ярикові уголос. Дівчинка й здогадалася. Сподіваюсь, вона нас не видасть?

- Так, я бачу, що вас двоє в одному тілі, - кивнула примарна постать. - Але ви обидва добрі та славні, тож вам добре разом! Візьміть і мене із собою.

- Що ти, Ярику, думаєш про цей варіант? – звернувся я до відьмака.

«Ніколи не чув про таке… Але чому б не спробувати? У дівчинці немає зла. Знайдемо десь сильного чаклуна і попросимо відправити її на Ту Сторону».

Я зрадів. Добре, що знайшовся хоч такий спосіб допомогти дитині.

- Як хоч звати тебе?

- Не пам'ятаю… Спасибі… - Примарний силует колихнувся, потягнувся до мого амулету і почав затікати у нього, подібно до струмка, хвилинка – і немає більше напівпрозорої дівчинки.

- А тепер пішли шукати нічліг, - закинув я сумку на плече. – Очі злипаються…

Луннар уже піднімався над обрієм, розмальовуючи світ примарними фарбами. Все ж таки амулет «нічний зір» здорово допоміг мені в короткий період між заходом денного світила і сходом нічного. Без нього не я побив би зграю летючий мишей, а вони б зараз пирували на моїх останках.

Далеко йти не довелось. Неподалік від будинку я виявив сінник із залишками напівзотлілого сіна, де й завалився спати. Все ж краще, ніж у будинку серед трупиків.

У сон провалився, тільки-но голова торкнулася старого злежалого сіна.