Глава 12. Мишача помста.

Щойно загубившись від похмурих поглядів, що мене супроводжували, за деревами, я зупинився.

«Солар майже закотився, – сказав відьмак. – Зараз швидко стемніє, селяни поховаються по домівках. Нам теж слід прокрастись до покинутого будинку та чекати. Миші нападуть у найближчі півгодини, поки Луннар не набере сили – найтемніший час».

Я так і зробив. Народ заспокоївся і розійшовся по своїх хатинах, відпочивати після довгого робочого дня, А я непоміченим пробрався до забитого будинку на краю села. Очеретяний дах покосився, два невеликі віконця без скла або яких-небудь скло замінників навхрест забиті дошками. Мабуть, покинутий вже давно. Я легко відірвав напівзгнилі дошки, що хрестом перекривали старі двері, і зайшов усередину.

Озирнувся. Все лише підтверджувало, що будинок покинутий давно. Скрізь пил, павутиння, повне запустіння. Давно, давно вже не живуть люди у цій хатині. Цікаво, що трапилось з мешканцями? Мабуть, жили якісь старі дід із бабкою і просто померли. Але чому ніхто не заселився в спорожніле житло? Новий будинок побудувати набагато важче, ніж старий відремонтувати. Невже за стільки часу нікому не знадобився?  Молодь одружується, відділяється від батьків, діти народжуються. А село бідне, неозброєним оком помітно.

У носі нещадно засвербіло. Від пилу, мабуть…

"Нечисть тут", - підказав відьмак.

Точно! Я й забув про цю особливість відьмаків – відчувати нечисть власним носом! Ех, слід швидше звикати, адаптуватися, бо інакше у цьому світі, як я зрозумів, довго не проживеш з професією відьмака.

– Де?! – Почав озиратися, але нікого так і не помітив.

«У кутку нечисть сидить. Причаїлася. Тільки вона маленька та нешкідлива. Душа дитини… Дівчинка… Років шість…»

"І як ти все це відчуваєш?"

«Скоро і ти навчишся розрізняти тонкощі. Поки що в тебе просто свербить ніс».

«І що? Нас треба боятися?»

«Ні, Славе Славний. Попроси дитинча показатися. Воно не завдасть шкоди...  Ондечки воно…»

Хотілося б вірити відьмаку, та кров у жилах стигне від однієї думки, що десь поруч затаїлася нечисть. І все ж я зібрав себе докупки, звів грізно брови до перенісся, набрав грізного вигляду…

- Покажись! - звелів, тупо дивлячись у куток, на який вказав Ярик.

Чи й справді там щось є? Чи, може, Ярик пошуткував, щоб мене налякати?

Не думаю. Стан у нас із ним надто серйозний через тих клятих мишей, що летять за нами, щоб помститися за свого відьмака. Не час для жартів, не час. Зараз ми з Яром у одному човні, тобто, в одному тілі. І в обох нас одна спільна мета: вижити. Отже, якщо сказав, що у кутку ховається нечисть, то так воно і є. Слід бути напоготові. Відьмак стверджує, що душі людей, які не змогли піти на Ту Сторону, не несуть небезпеки… І все ж таки моторошно.

Так, і де ж вона, та нечисть? Чом не показується?

У темряві щось заворушилося, з'явилася світла пляма, яка поступово оформилась у напівпрозору постать худенької дівчинки. Страх схлинув і розчинився у жалі, що виник при погляді на той привид.

– Хто ти? - запитав я.

- Я не пам'ятаю… - голос шелестів і був ледь чутний. – Я тут завжди була… Мені сумно одній…

 «Швидше за все, дитина загинула, але її душа залишилася і тепер лякає селян, – пролунало в голові, – через що вони дім і заколотили, певно, із замовляннями від нечисті. Скоріш за все, це ще мій таточко цим і займався. А дівчинці просто хочеться спілкування».

«І чим їй допомогти? - запитав я у свого напарника. – Дітя не винне ні в чому…»

«Відправити її душу на Ту Сторону я не можу. Це доступно лише дуже сильним чаклунам і вимагає знання особливих ритуалів».

«Чого ж ти не вчився у батька, ледацюго?!»

«Не сердься, Славе Славний! Тато мій теж не міг би цього зробити, бо він – відьмак, а не чаклун. Через те й зачинив привид у старій будівлі. Найкраще було б привид знищити, але про таке я не чув, щоб хтось вмів…»

«Навіщо знищувати? Він не робить нічого поганого, просто нещасне дитя!»

«Що говорити про те, що зробити все одно неможливо? Краще було б залишити усе, як було… Але ми ненавмисно порушили захист, коли зайшли до будинку, і привид знов зможе лякати селян…»

«І що ми можемо зробити?»

«А може, хай лякає? Помстимося за те, що нас виставили…»

«Ярику!..»

«Ми можемо тільки прочитати замовляння і заново обсипати будинок спеціальним засобом, який не дозволить привиду залишати його, але я не хотів би витрачати дорогоцінний порошок. Нехай краще все залишається як є, Славе Славний…»

"Але ми могли б допомогти нещасній".

"Як?"

"Забрати її, знайти чаклуна, який відправить її на Ту Сторону, куди, як я зрозумів, вирушають усі померлі!"

 «Але як ти забереш її? Вона ж – привид! Це неможливо!»

Неможливо… Шкода.

Шкода малу, що страждає безневинно…

– Там! - Примарна дівчинка, тицьнула пальчиком кудись за моє плече і зникла.