Глава 12. Мишача помста.

Щойно загубившись від похмурих поглядів, що мене супроводжували, за деревами, я зупинився.

«Солар майже закотився, – сказав відьмак. – Зараз швидко стемніє, селяни поховаються по домівках. Нам теж слід прокрастись до покинутого будинку та чекати. Миші нападуть у найближчі півгодини, поки Луннар не набере сили – найтемніший час».

Я так і зробив. Народ заспокоївся і розійшовся по своїх хатинах, відпочивати після довгого робочого дня, А я непоміченим пробрався до забитого будинку на краю села. Очеретяний дах покосився, два невеликі віконця без скла або яких-небудь скло замінників навхрест забиті дошками. Мабуть, покинутий вже давно. Я легко відірвав напівзгнилі дошки, що хрестом перекривали старі двері, і зайшов усередину.

Озирнувся. Все лише підтверджувало, що будинок покинутий давно. Скрізь пил, павутиння, повне запустіння. Давно, давно вже не живуть люди у цій хатині. Цікаво, що трапилось з мешканцями? Мабуть, жили якісь старі дід із бабкою і просто померли. Але чому ніхто не заселився в спорожніле житло? Новий будинок побудувати набагато важче, ніж старий відремонтувати. Невже за стільки часу нікому не знадобився?  Молодь одружується, відділяється від батьків, діти народжуються. А село бідне, неозброєним оком помітно.

У носі нещадно засвербіло. Від пилу, мабуть…

"Нечисть тут", - підказав відьмак.

Точно! Я й забув про цю особливість відьмаків – відчувати нечисть власним носом! Ех, слід швидше звикати, адаптуватися, бо інакше у цьому світі, як я зрозумів, довго не проживеш з професією відьмака.

– Де?! – Почав озиратися, але нікого так і не помітив.

«У кутку нечисть сидить. Причаїлася. Тільки вона маленька та нешкідлива. Душа дитини… Дівчинка… Років шість…»

"І як ти все це відчуваєш?"

«Скоро і ти навчишся розрізняти тонкощі. Поки що в тебе просто свербить ніс».

«І що? Нас треба боятися?»

«Ні, Славе Славний. Попроси дитинча показатися. Воно не завдасть шкоди...  Ондечки воно…»

Хотілося б вірити відьмаку, та кров у жилах стигне від однієї думки, що десь поруч затаїлася нечисть. І все ж я зібрав себе докупки, звів грізно брови до перенісся, набрав грізного вигляду…

- Покажись! - звелів, тупо дивлячись у куток, на який вказав Ярик.

Чи й справді там щось є? Чи, може, Ярик пошуткував, щоб мене налякати?

Не думаю. Стан у нас із ним надто серйозний через тих клятих мишей, що летять за нами, щоб помститися за свого відьмака. Не час для жартів, не час. Зараз ми з Яром у одному човні, тобто, в одному тілі. І в обох нас одна спільна мета: вижити. Отже, якщо сказав, що у кутку ховається нечисть, то так воно і є. Слід бути напоготові. Відьмак стверджує, що душі людей, які не змогли піти на Ту Сторону, не несуть небезпеки… І все ж таки моторошно.

Так, і де ж вона, та нечисть? Чом не показується?