Глава 11. Мишачий відьмак.

Голос у голові: «Бережись!» і незрозумілий шум позаду…

Я машинально розвернувся, вихоплюючи сокиру, що висіла на поясі, і виставив її перед собою, щоб закритися від невідомої загрози. Точніше, все це зробило моє тіло, бо сам я навіть усвідомити нічого не встиг і тільки побачив, як щось темне наближається до моєї голови, напорюється на лезо сокири, що раптом з'явилося перед ним, і акуратно так розрізається на дві половинки, щедро обдавши мене гарячою кров’ю.

Плюх! На землю шльопнулись частини невідомої тварі. Мене із запізненням затіліпало, коли я підняв з трави за шкірясте крило половину тіла, вкритого бурою короткою вовною. Воно ще ворушило кігтистими лапами! Чорне кругле око вже згасло, а половина щелепи застигла, ошкірившись.  Я сковтнув, побачивши довгі гострі зуби. Та це… кажан?

"Мишак", - підтвердив голос у голові.

«Нічого собі мишак! Він же розміром майже з мою руку, якщо міряти від кінчиків пальців і до самого плеча!»

 - Мишачий відьмак. Звичайні миші набагато менші. Приблизно як від кінчиків пальців до ліктя. Без хвоста. Хвіст такий самий довгий, як усе тіло…»

Я здригнувся і відкинув хижака, точніше – половинку хижака, і його хвіст, довжелезний хвіст на відміну від кажанів, почав звиватися, мов змія.

Тим часом Ярик продовжував втлумачувати мені істини цього світу:

…І звичайні миші самі людей не нападають. А цей, ватажок зграї, відчув у мені... тобто у тобі, загрозу і вирішив, що, кинувшись ззаду, зможе вчепитись у  горлянку, перегризти жилу і знищити тебе. Але ти молодець, швидко зреагував!»

Я тільки хмикнув сумнівно, згадавши, що зреагував зовсім не я. Зреагувало моє тіло.

«А тепер нам слід йти до найближчого селища…» - продовжив Яр.

«Звичайно! – підхопив я думку. - Покажемо мешканцям цього монстра – вони нам швидко відвалять дзвінку монету!»

«Не думаю… – із сумнівом у голосі промовив відьмак. - Адже ти не в їхньому селищі мишака убив. Навпаки, вони не будуть раді…»

«Жартуєш? Він би, рано чи пізно, до них дістався! Люди завжди повинні бути вдячні, якщо околиці від усякого зла очищають!»

«Не будуть вони вдячні… Але до людей йти доведеться, бо ночувати в лісі нам не варто…»

«Та я й не збирався! Ночі доволі холодні ще!

Голос у моїй голові виразно зітхнув:

«Не це головне. Раз я… ми вбили ватажка, зграя нам спокою не дасть, нападуть усім гуртом».

«Ти ж казав, що миші на людей не нападають?»

«Якщо їх не чіпають. У лісі людина може пройти спокійно повз зграю. Але коли вони приходять у село… Зазвичай це трапляється навесні. Малята у них народжуються восени, за зиму виростають, а навесні молоді зграї відокремлюються і шукають собі місце для проживання. Коло людей їм цікавіше, легше прогодуватися. На полях ростуть овочі, у садах – солодкі плоди, люблять вони на смітниках поколупатися, а часом можуть і курчам поживитись. Звичайно, люди їх намагаються вигнати, тоді миші стають дуже агресивними та відбиваються, використовуючи пазурі й зуби. Можуть здорово покалічити. Тому селяни вважають за краще користуватися послугами відьмаків, хоч це й не погань, а звичайні тварини».

- Ага, "звичайнісінькі" такі маленькі мишки... - знущально вимовив я вголос. - Вмитися б тепер...

Воду з фляги витрачати не хотілося.

«Пішли, – погодився Ярик. – Незабаром на нашому шляху зустрінеться струмок, а від струмка буде стежка до селища Грязюки».