Глава 10. У похід!

Місцеве сонце радісно зігрівало омиту ранковим дощем землю, і настрій мій, попри ображене Лисеня, впевнено почав підніматись.

Я вийшов спершу на головну дорогу, якою їхав нещодавно у Великі Світанки, але через деякий час звернув на бугристу одноколійку, що її перетинала. Ми з Яриком, порадившись, вирішили, що, якби в місті чи його околицях з'явилися миші чи ще яка напасть, місцевого відьмака вже викликали б, а якщо не викликають, то варто пройтися по дальніх селищах.

Ох, як би мені зараз знадобилася поступлива привітна Білочка! Та про місцеву конячку я навіть не заїкався. І так пів будинка Ярика «прогуляли», настав час навчитися заробляти, а то зовсім скоро сам себе поважати перестану.

Отже, купити чи хоча б найняти конячку нам поки що не по кишені. Доведеться на своїх двох підкоряти простори паралельного світу у пошуках роботи.

У моєму світі якось питання про заробітки не стояло з моєю професією. Майстри комп’ютерного світу завжди потрібні. Та в цій реальності до появи перших комп’ютерів ще з тисячу років, не менше.

Але ж не пропаду я і тут, чи не так? Досі я розробляв віртуальних персонажів. То з моїми знаннями про нечисть та з дурною силою Ярика, гадаю, не пропаду. Так, до речі, я ж досі про місцеві особливості монстро-тераріуму поняття не маю.

"Яре!" – гукнув співмешканця.

"Га?"

«Не спи. Розкажи мені про тварин, з якими успішно борються ваші відьмаки».

«Звісно, Славе Славний! Все, що знаю, розкажу. Ми боремося з нежиттю, нечистю і, іноді, з нелюддю».

«Більш подробиць, Ярику. Звісно, я певен, що монстрологія паралельного світу не повинна надто відрізнятись від нашої. І все ж хотілося б дізнатись, на що очікувати».

Відьмак, видно, вже занудився, тож радо почав розповідати.

«Нежить - це ті, життя кого закінчилося в нашому світі, але з тієї чи іншої причини тіло продовжило існування...»

«Кровососи? Вампіри, гулі? Упирі, вурдалаки?» - з готовністю почав підказувати я.

Хотілося продемонструвати обізнанність.

«Та ні, не знаю таких, ми називаємо їх невпокоєними, бо найчастіше це звичайні люди, яких не змогли поховати за правилами. Здебільшого, самогубці, потопельники та інші вбиті чи ненароком загиблі, тіла яких не знайшли».

Усього лиш? А я сподівався, що буде цікаво…

«Так кров вони п'ють?» - уточнив.

«Вони, – як маленькому тлумачить Ярик, – вже померли. Як вони можуть щось їсти чи пити? Подумай сам, Славе Славний. Та й не винні вони, що стали нежиттю. Але, втративши душу, втратили вони й розуміння, що можна, а що не можна. Деякі з нежиті зовсім нешкідливі, можуть навіть жити поруч із людьми і допомагати по господарству, доки їхні тіла зовсім не розсипляться. Інші стають агресивними, і таких слід знищувати без жалю, тому що ні болю вони не відчувають, ні почуттів не мають. Небезпечно, коли чаклун за допомогою ритуалів підтримує в мертвому подобу життя і використовує його для своїх, далеко не завжди праведних, цілей. Така нежить буде сильнішою, захищеною та із завидною завзятістю намагатиметься зробити те, що велить господар. Коротше, ти його рубаєш, а він пре, як танк…»

"Як хто?!" - вразився я, почувши останнє слово.

«Як танк, це така черепаха, тільки дуже велика. Якщо вона кудись направилася, повернути її в інший бік практично неможливо. Натомість можна використовувати замість транспорту».

Ага, я здогадався! Це амулет-мовник перекладає слова так, щоб мені було найбільш зрозуміло, підшукуючи аналоги в моїй мові. Ось через це й виявляються всілякі мурахи та коні зовсім не тим, що я очікував!

«То я продовжую?» – перепитав Ярик.

«Продовжуй».

Про місцевих зомбиків маю послухати.