Глава 9. Несподівана пропозиція. 3.

Поплямкавши трохи, я таки зібрався з думками і почав:

- Я тобі, Лисеня, друг, і бажаю тобі тільки добра, тому послухай мене. Я у свій похід йду сам, це вирішено. А ти поки придивися до свого нареченого, спробуй ближче з ним познайомитися, краще його пізнати. Може, він не такий поганий, як тобі з першого переляканого погляду здалося? Може, він і є – твоя доля, твій суджений? Одружитесь, лаву відкриєте, купою дітлахів обзаведетесь. Ще сама потім будеш дякувати, що відмовив від дурниць. А я повернусь через тиждень, максимум, два. Тоді й подумаю, як тобі допомогти, якщо взагалі потрібна буде моя допомога.

- Я все зрозуміла, - Лізка одразу ридати перестала, підвелася, шморгнула носом і витерла рукавом очі. – Усі свої проблеми я маю вирішувати сама.

Повернулася і пішла. Навіть не озирнулася. Образилась. Втім, хоч ревти перестала…

«Нащо ти так із нею? – озвався Ярик. – Лізка – вона хороша…»

«А ти хотів одразу ярмо на шию одягти?»

«Але ж можна було б, і справді, забрати її, а потім повернути…»

«Дівчині тільки пальчик покажи – вона вже на плечі всілася. Не від, Ярику, гарним дівчатам. Не вір…»

Я поспішив зайти у приміщення, поближче до тепла, до каміна, зігрітися й просохнути. Який божевільний у такий дощовий день вирушає у подорож? Але виходу нема. Ніхто мені пансіонат не сплатить.

Старий Пес зустрів мене звичною професійною усмішкою:

- О, мій юний друже! Приніс старому боржок!

- Ні, Старий Пенс, не вгадали. Прийшов ще взяти у борг.

«О, ні! – підвівся у мене в голові Ярик. - Він у мене незабаром будинок за борги забере! Ти зимувати під кущем збираєшся?!»

Я тільки шикнув на нього подумки:

"Знаю сам, що роблю!"

- Яре, друже, ми так не домовлялися. Спочатку слід старий борг віддати, потім новий відкривати! - Корчмар на словах відмовляв мене, але очі його казали, що він не проти «приватизувати» мою хатку. І на кой вона йому здалася? Від корчми хвилин п'ятнадцять ходьби, продати, хіба що? Чи племінниці на весілля подарувати? Та якщо в неї наречений багатий, навіщо їй ота халупа в глушині, за містом?

- Обставини так складаються, - почав пояснювати я. – Зараз мені потрібний ситний сніданок та продукти у дорогу. Ще на один срібник. Я поснідаю і піду, чекає на мене в… одному місці замовлення. Повернуся за тиждень, віддам вже шість срібників, лади?

Не буде хитрун від постійного відвідувача відмовлятися, тим більше, що око поклав на моє майно.

- Та куди ж тебе подінеш, синку! - От уже в розряд «синків» мене переніс. - Обіцяв я твоєму батькові придивлятись за тобою, допомагати, якщо потреба буде. Дам усе, що просиш.

Через півгодини я, уже просохлий і розімлілий біля каміна, уплітав омлет з беконом і кислим молоком. А свіжий хліб в корчмі, взагалі, просто неймовірний!

Після ситного сніданку я задрімав у теплі коло живого вогню, а коли прокинувся, блакитне світило вже прозирало в уривки хмар, що весело неслися на захід. Життя здалося веселішим, і я вирішив, що час у дорогу. Хотів попрощатися з Лисеням, але вона так і не показувалася після нашої розмови. Дується. Та нехай. Зрозуміє з часом та й пробачить.

Сподіваюсь...