Глава 9. Несподівана пропозиція.

Ранок зустрів прохолодою, набридливою мрякою і бурчанням у животі. Цей здоровий організм тільки й мріє про їжу, ось і зараз з нетерпінням очікує на сніданок.

- На жаль, любий мій, півня немає, - спробував я заспокоїти  шлунок.

Живіт лише голосніше забурчав у відповідь.

Так, сидіти вдома немає ніякого сенсу. Слід вчитися заробляти гроші, бо не поталанило вселитися у якогось царя чи, хоча б князя. Підвернувся під руку безталанний відьмак, гультяй та пияка.

Оскільки похідна сумка зібрана була з вечора і нічого мене у будинку відьмака не тримало, як одразу вирушив у дорогу.

Бррр! Добре, що хоч шкіряну куртку купив, цей Ярик взагалі ні про що не думає.

Зворотний шлях, як завжди, здався коротшим. Коли йдеш уперше, помічаєш кожен крок, роздивляєшся кожен кущ, кожне зустрічне дерево. По знайомому шляху вже йдеш на автоматі, практично не звертаючи уваги на пейзажі. До того ж Яр не займав мене розмовами, я теж мовчав, голодний шлунок сприйманню нової інформації не сприяв.

А ось уже і корчму видно вдалині! Я додав швидкості, вже уявляючи теплу кімнату, просочену запахами їжі, що долинають з кухні. Доведеться у цього хитруна Старого Пса знов брати у борг.

«Охо-хо… - почулося у голові. – Невже доведеться знов у Старого Пса брати їжу у борг?»

«А що робити? З голоду помирати?»

«Але ж ти пам’ятаєш, Славе Славний, що ми вже наполовину втратили наш спільний дім!»

«Не панікуй, розплатимось…»

«Не йди до корчмаря, прошу! Лізка дасть якоїсь ріпи чи картоплі, протягнемо… На полювання можна сходити…»

«Циц!»

Ярик замовк, лише гірко зітхав і схлипував у голові, втім, не відмовляв, голод, мабуть, відчував, як і я.

У мене вже перед очима марився запечений півник, та не так все сталося, як бажалося.

Біля входу мене спіймала Лізка, ні слова не говорячи, схопила за руку, палець до губ, і потягла за стайню.

- Лисеня! Що сталося? Ти чого це сьогодні така збуджена?

- Ярику, хороший мій, - дівчина притулилася рудою головою до моїх грудей, - рятуй, виручай! Одружися зі мною!

- Лисеня, ми вже про це говорили…

- Ні, все змінилося! До дядька приїхав якийсь старий друг, який несподівано розбагатів, і він вирішив зіпхнути мене цьому дідугану!

- У сенсі?

- Заміж віддати! Ти ж знаєш, що до вісімнадцяти я повністю в руках опікуна!

- Але ж він обіцяв не примушувати тебе, якщо ти сама не захочеш.

- Обіцяв. А тепер говорить, що це найвдаліша партія, про яку я могла лише мріяти та обговоренню не підлягає! А його другові – сорок вісім!

- Може, й справді, гарна партія?

Лізка відчутно стукнула мене кулачком у груди.

- Якщо Старий Пес прийняв рішення, - продовжив шукати відмовки я, - то він його не змінить. Ти дядька свого знаєш. Він не погодиться віддати племінницю за такого, як я, бідняка.

- Ти що, здурів? - округлила очі дівчина. - Ти ж знаєш, що відьмаку не можуть відмовити ні дівчина, ні батьки, ні опікуни. Якщо ти скажеш, що береш мене заміж – я вільна!

Я почухав потилицю.

«Це правда?» - поцікавився у співмешканця.

«Так-так, - обізвався в моїй голові голос, - є такий закон. Якщо відьмак визнає дівчину здатною стати матір'ю нового відьмака, то ніхто не має права перешкодити йому. Відьмаки для нашого суспільства дуже цінні».

«Але я не хочу одружуватися!»

І варто було потрапляти в інший світ, щоб мене одразу обкрутили!

«Я теж…» – важко зітхнув Ярик.