Глава 8. Будинок відьмака. 3.

«Ти навіщо мурашку вбив, Славе? – У голосі Ярика звучали звинувачувальні нотки. - У цьому слави немає!»

«Мурашку?! Ось цей монстр, довжиною з мою стопу, мурашка?!

«А то хто ж? Ти що, злякався?  Гаразд би, відьмак мурашиний, той вдвічі більшим буде, або мурашина крилата матка… Але й тих вбивати не слід! Вони ліс чистять від падалі всякої. Хіба ти не знав?»

«Знав. Але не схоже це чудовисько на мурашку, та й вчепилося в мою ногу, як кліщами! До речі, у нашу спільну ногу! Болить як! Що робити тепер?!» - Я стрибав на одній нозі і махав тією, до якої причепилася голова монстромурахи.

«Ти ж сам винен, - у голосі Ярика з'явилися менторські нотки, - голову комахи від тіла відокремив, його жовна ще дужче вп'ялися в... нашу ногу. А слід було лише полоскотати мурашці черевце, і вона б тебе відпустила».

«Лише? Звідки ж я знав? Наші мурахи ось такі, - показав я пальцями, черевце в них і не роздивишся, не те щоб лоскотати. Тож нічого дивного немає у моїх діях. І як тепер ці щелепи розчепити?!»

Я демонстративно посмикав чорну, розміром з тенісний м'яч, голову і ледь не завив від болю.

«А ніяк. Так тепер і ходитимеш…» - у голосі відьмака відчувся ледь стримуваний сміх.

Виявляється, якесь почуття гумору в нього є. Гаразд, я ще краще жартувати вмію.

«Ні-і, – кажу серйозним тоном, – я так ходити не буду. Чоботи не налізуть. Зараз палець разом із мурашиною головою відрубаю – і справу вирішено…»

Навіть сокирою замахнувся.

Допомогло швидко.

«Стій-стій! – несамовито заволав у моїй голові Ярик. - Є у батька таке зілля, яке допоможе!»

Хвилин двадцять поливав я голову якоюсь вонючою бякою, поки жовна розслабилися, і я зміг їх відчепити. Підніс голову до очей, роздивився. І хіба дивно, що я такого чудовиська злякався? Так, звичайна мурашка, але якби ви побачили її страшні жовна, вкриті моєю кров'ю! А два величезні ока, що складаються з безлічі лінз! Та ще три простих ока у верхній частині голови. Я й знав про їх наявність з біології, але побачити наживо, та ще й збільшеному вигляді… Таку голову можна на стіну вішати, як мисливський трофей!

Здавалося, що мурашка дивиться на мене засудливо. Ох, вибач, «малюк». Я не винен, що ти такий страшний.

Укушений палець на нозі теж виглядав огидно. Бордовий, розпухлий, із двома рваними ранами з боків. Добре, що на мені гоїться все, як на… відьмаку. Наступного ранку залишилася лише пара маленьких шрамиків.

 *     *     *

Так минуло два дні. Звісно, за два дні вивчити все, що Ярик засвоював одинадцять років, неможливо. Але тіло все знало і все вміло. Мені просто доводилося налагоджувати з ним зв'язок. І, хоч до повного контакту було далеко, заняття довелося завершити, оскільки закінчилася їжа.

Півня, а точніше - тушку невідомого мені птаха, більше схожого на гусака, засмажили на рожні. Схожі на картоплю бульби запікали в багатті. Хлібці доїли і крихти зібрали.

І грошей жодної копійки. Все, час знову йти на уклін до корчмаря, а потім вирушати на заробітки, інакше я тут з голоду ноги простягну….