Глава 8. Будинок відьмака. 2.

«Добре. А якою зброєю ти володієш?» - поцікавився я.

«Усім потроху! І мечем, але меч батько забрав, і самострілом, і сокиркою, і ножем! – Ярик, явно, вихвалявся. -  Ще маю купу амулетів - то подарунки батька. Подивися на шиї».

Я бачив, коли в лазні роздягався, цю купу цяцьок, але тоді мені ніколи було з'ясовувати їхнє значення. А ось зараз слід з усім розібратися. Я почав перебирати амулети, а Ярик коментував:

«Це – мовознавець, допомагає розуміти і говорити двадцятьма мовами, навіть не помічаючи цього. Саме завдяки ньому ти всіх розумієш і зі мною спілкуєшся. Це – лікувальник, прискорює загоєння ран та зцілює інші хвороби, окрім похмілля, на жаль. Це силач, зайва сила в нього стікає, а коли знадобиться - він нею і поділиться. Це - захисник, відведе пристріт, чорне око, спрямоване чаклунство якщо і не зможе повністю знищити, то хоч послабить. Цей амулет називається "нічний зір", сам розумієш, для чого. А цей камінь звуть Оком Бога, він дозволяє побачити другу іпостась перевертня та й деякі чари, накладені, щоби щось приховати, допомагають частково зняти. Усе. І це досить солідний спадок для відьмака, повір! А, залишилися ще від батька ціла купа порошків та зілля. Деякі він сам готував, деякі купував у сильних чаклунів. От і все, здається».

Ярик Буйний полегшено замовк.

«Добре, інформації поки що достатньо, - погодився я. - Зараз беремо зброю та йдемо тренуватися».

«Е-е-е…»

 *     *     *

Якось так при перенесенні душі до іншого світу вийшло, що моя особистість придушила Ярикову. Тіло слухалось лише мене, а колишній господар міг лише коментувати у голові. Але мені вдалося послабити себе медитацією і частково передати контроль йому у трактирі, коли не міг сам поїсти. Тільки більше я такого робити не хотів, бо набереться сил і заштовхне мою сутність у глибину підсвідомості, так що я тільки на запитання відповідатиму, як він зараз. Через це я щомиті намагався опановувати рухові навички тіла, і вони давалися мені все краще й краще. Вже мені вдається їсти самому, правда незграбно і руками, але самому. Тому й вирішив розпочати тренування зі зброєю. Тіло все пам'ятає, потрібно лише якось скоординувати наші з ним спільні цілі.

Тренувалися ми на великій галявині за будинком. Я кидав у розбите блискавкою дерево велику сокиру, яку у минулому своєму житті і від підлоги не відірвав би. Спочатку руки зовсім не хотіли слухатися, але з кожним разом виходило все краще та краще. Я пристосувався спочатку знаходити поглядом ціль, потім трохи розслаблятися і дозволяти тілові самому зробити кидок. Потім трохи бігав, присідав, віджимався, підтягувався на гілці і здійснював найрізноманітніші рухи, щоб якнайкраще «зростись» з новим тілом. Після вправ знову повернувся до метання, тільки вже метання ножа, що вимагало ще більшої концентрації та точності.

Не обійшлось і без травм. Кілька разів упустив сокиру на ногу, добре, хоч обухом. Рази зо три упав. Одного разу був укушений.

Займався я босоніж, намагався відчути, як вливається в мене енергія землі, і раптом натомість відчув шалений біль у нозі. Дивлюся, а у великий палець вчепилося вкрите хітиновим панциром чудовисько з фільму жахів. Добре, що в руках сокирка була, я нею і цюкнув. Диво, що палець собі не відрубав. У результаті голова чудовиська ще сильніше стиснула щелепами мій бідолашний палець, а решта тіла побігла, бадьоро пересуваючи членистими лапами далі.

 Біль був такий, що я завив, мов дикий вовк.