Глава 7. Адаптація. 2.

У корчму я заходив, гордо піднявши голову, тепер мені за себе було не соромно. На порозі на мене налетіла Лізка, яка вискочила з кухні з великою мискою в руках і тільки дивом не облила.

- Ой, вибачте! - вигукнула вона, а потім її очі округлилися і рот відкрився у подиві.

Впізнала.

- Куди поспішаєш, Лисеня?

Дівчина обійшла мене довкола, розглядаючи уважно, потім потягла носом.

- Невже це ти, Ярику? На вулиці повз би пройшла, не здогадалася... Та я тебе таким красунчиком два роки не бачила! Як батько перестав ганяти… Вибач… Не хотіла нагадувати. Але… я просто в шоці! Та тепер за тобою око та око потрібне, а то вкраде якась краля… Слухай, Ярику, одружись на мені, я тоді відразу свою спадщину отримаю, відкриємо лавку, заживемо…

Як би там не було, одружуватися, ледь потрапивши до іншого світу, я точно не збираюсь.

- Досить глузувати зі старого друга, Лисеня.

- Тоді я можу подумати лише одне: ти закохався! Інакше з чого такі різкі зміни? У кого, зізнавайся!

- Лисеня, яке кохання? У кишені ні гроша, та ще дядькові твоєму чотири срібники винен. Тут би з голоду копита не відкинути.

Ліза потягла мене за шию, нахиляючи до себе, тихо прошепотіла на вухо:

- Добре. Іди додому. Я там торбинку тобі приготувала, у нашому місці…

Руда цмокнула мене в чисто поголену щоку, в захопленні провела пальцями по шкірі і втекла. А я забрав їжу, приготовлену корчмарем, і, керований моїм співмешканцем, рушив мало помітною стежкою у ліс.

Недалеко від дороги, під пагорбом серед каміння знайшов приготовлену доброю Лізкою «гуманітарну допомогу»: трохи коренеплодів, схожих на картоплю, але фіолетового кольору, і ароматний, теплий ще буханець хліба, який одразу почав общипувати дорогою, як у далекому дитинстві.

«І як же ти, друже мій любий, до такого життя докотився? – подумки звернувся до Ярика. - Здоровий мужик - і ні грошини в кишені! Розповідай».

«Поки батько живий був, - зітхнув у моїй, тобто, нашій спільній голові, відьмак, - ми добре жили, нечисті раніше повно було, та й в інші місця тата частенько кликали, де місцевий відьмак не встигав або взагалі такого не було. Майстром він був знатним, такі історії розповідав…»

«Іншим разом послухаю. Нам з тобою, гадаю, ще довго в спарингу ходити. Про себе зараз розповідай».

«Так от, про себе й говорю. Батько, як поїхав, грошей мені на проживання  залишив, тоді теж ще непогано було…»

"Поки ти все прогуляв, це зрозуміло".

«Е-е-е… Ти до мене несправедливий, Слав Славний! Я не лише гуляв. Я й заробляв. Якщо якась нечисть забрідала, то куди ж? Всі одразу до мене. Адже я тепер замість батька. Як він порядок навів, так і підтримую. Хіба я винен, що роботи мало? Мені, що, в хащах нечисть шукати та в місто підкидати?»

«Та ні… Хоча це й цікава думка… Добре. Значить, грошей тобі на проживання якось вистачало?»

«Коли не вистачало, у лісі на дичину полював, гриби збирав, ягоди. Коли зовсім туго було, доводилося у Старого Пса в борг їсти чи продукти брати. Лисеня допомагало, як сьогодні, щоб дядько не знав. А гуляв я тільки коли непогану суму заробляв. Не було грошей – не гуляв. Чесно!»

«Ти - хлопець сильний. Міг би, хоч у того ж Старого Пса дров нарубати або ще чогось по господарству допомогти, він би і платив тобі».

«Що ти, Славе Славний? Не можна так! Я – відьмак, іншому і не навчений. Я все місто і округу від зла бережу! А якщо стану, як простий робітник, дрова колоти, хто ж мене поважатиме?»

«Ну, тут ти ніс не задирай, Ярику. Будь-яка праця почесна. Як пити та битися, так ти про повагу і не думаєш, а саме цим себе й принижуєш. Нічого, виведу тебе в люди. Перекинеться і на нашій вулиці фургон із чорною ікрою. Але тепер нам слід подумати, як далі жити, та так, щоб не просто з голоду не померти, а щоб і з боргами розплатитися, і мати добрячий запас».

«Розплатитися слід насамперед, – зітхнув відьмак. – Не хочу ще й без даху над головою через борги залишитися. Десять срібників – і забере мій дім Старий Пес. Куди я тоді подінуся? Вже п’ять винен… Пів будинку рідного…»

«Згоден, борги віддати – то головне».

«Але як? Роботи немає!..»

«Якщо робота нас не шукає, значить, доведеться нам з тобою трохи помандрувати і самим її пошукати. Згоден?»

«Згоден, — ще важче зітхнув Ярик, мабуть, зриватися з насидженого місця, де нічого робити не треба, а подруга дитинства з голоду не дасть померти, не дуже йому хотілося. – Але як у дорогу без грошей вирушати? Замкнене коло якесь виходить… Стій, Славе Славний! Прийшли ми…»