Глава 7. Адаптація.

Містечко називалося Великими Світанками, як пояснив Ярик, завдяки гірці за південною стіною, з якої можна було помилуватися на небо, коли Солар випливав нібито з вод далекого моря. Чесно кажучи, на мене, працівника ігрової індустрії, особливого враження він не справив.  Так, розпещені ми фантастичними світами, ніщо вже не дивує. Містечко, як містечко, доволі чисте як для Середньовіччя, без річок з нечистот, що течуть вузькими вулицями, і то добре. Каналізація тут уже існувала. А так… Та нема чого й описувати. Панорама така, яка й  повинна бути в середньовічному місті.

Відьмак, як пристойний гід, розповідав про все, що зустрічалося нам на шляху, хоча, в принципі, і розповідати особливо не було про що. Можливо, ближче до центру було б цікавіше, але така екскурсія на сьогодні не планувалася. А планувалося насамперед відвідування лазні, найкоротшу дорогу до якої ми й обрали. На моє деяке розчарування лазня для чоловіків і для жінок була роздільною, але це, в принципі, не мало зараз особливого значення. Час був полуденний, лазні тільки починали топити, а народ мав звичай відвідувати цей заклад ближче до вечора. Через це очисні процедури я проводив на самоті, що й на краще, тому що мені було цікаво «познайомитися» зі своїм новим тілом, і я отримав можливість розглядати його так, як мені хотілося, нікого не шокуючи.

Загалом тілом я залишився навіть задоволений. Воно виявилося трохи перекачаним, але міцним і добре складеним. Ось тільки занадто волохатим. Все, чим відрізняється чоловік від жінки, було видатним, що також мене втішило. Якщо вже не зможу в цьому світі займатися своєю улюбленою роботою, то непогано було б приділити увагу дівчатам, на яких у мене після закінчення вузу часу стало не вистачати зовсім. А таке тіло місцевим красуням має подобатися, ось тільки до ладу його наведу…

Я заплатив за лазню та лазневе приладдя і ретельно, незважаючи на боязкі протести Ярика, відмив тіло відьмака до ідеальної чистоти. Переодягнувшись у чистий одяг, я вирушив до цирульника, де витерпів тортури, але позбавив своє обличчя небажаної рослинності (бідний Ярик просто волав у моїй голові від неможливості перешкодити). Волосся залишилося тільки на голові, та й то я вмовив цирульника поголити скроні, прибрати волосся ззаду і залишити довшим чубок, який почав зачісувати купленим гребінцем набік. Пояснювати, звичайно, довелося довго, навіть малював прутиком у пилюці, але в результаті вийшло цілком стильно.

Я лишився задоволений.

Потім я знайшов аптеку і, на превеликий жах мого співмешканця, виклав кругленьку суму на мазь, яка, при постійному використанні, повинна була зменшити швидкість росту волосся. В іншому випадку я вже через тиждень знову стану схожим на дикого звіра, що вискочив з дрімучої хащі. Волосся все одно відростатиме, куди ж ти подінешся, але, принаймні, я буду схожий на людину, а не на чудовисько.

Також я купив мило і спеціальний порошок для чищення зубів, а в лавці типу нашого секонд хенда підібрав собі ношену, але досить міцну шкіряну куртку, що непогано виглядала. На цьому три срібники закінчилися, і я, не довго думаючи, подався назад.

У корчму я заходив, гордо піднявши голову, тепер мені за себе було не соромно. На порозі на мене налетіла Лізка, яка вискочила з кухні з великою мискою в руках і тільки дивом не облила.

- Ой, вибачте! - вигукнула вона, а потім її очі округлилися і рот відкрився у подиві.

Впізнала.

- Куди поспішаєш, Лисеня?

Дівчина обійшла мене довкола, розглядаючи уважно, потім потягла носом.

- Невже це ти, Ярику? На вулиці повз би пройшла, не здогадалася... Та я тебе таким красунчиком два роки не бачила! Як батько перестав ганяти… Вибач… Не хотіла нагадувати. Але… я просто в шоці! Та тепер за тобою око та око потрібне, а то вкраде якась краля… Слухай, Ярику, одружись на мені, я тоді відразу свою спадщину отримаю, відкриємо лавку, заживемо…

Як би там не було, одружуватися, ледь потрапивши до іншого світу, я точно не збираюсь.

- Досить глузувати зі старого друга, Лисеня.

- Тоді я можу подумати лише одне: ти закохався! Інакше з чого такі різкі зміни? У кого, зізнавайся!

- Лисеня, яке кохання? У кишені ні гроша, та ще дядькові твоєму чотири срібники винен. Тут би з голоду копита не відкинути.

Ліза потягла мене за шию, нахиляючи до себе, тихо прошепотіла на вухо:

- Добре. Іди додому. Я там торбинку тобі приготувала, у нашому місці…

Руда цмокнула мене в чисто поголену щоку, в захопленні провела пальцями по шкірі і втекла. А я забрав їжу, приготовлену корчмарем, і, керований моїм співмешканцем, рушив мало помітною стежкою у ліс.

Недалеко від дороги, під пагорбом серед каміння знайшов приготовлену доброю Лізкою «гуманітарну допомогу»: трохи коренеплодів, схожих на картоплю, але фіолетового кольору, і ароматний, теплий ще буханець хліба, який одразу почав общипувати дорогою, як у далекому дитинстві.

«І як же ти, друже мій любий, до такого життя докотився? – подумки звернувся до Ярика. - Здоровий мужик - і ні грошини в кишені! Розповідай».

«Поки батько живий був, - зітхнув у моїй, тобто, нашій спільній голові, відьмак, - ми добре жили, нечисті раніше повно було, та й в інші місця тата частенько кликали, де місцевий відьмак не встигав або взагалі такого не було. Майстром він був знатним, такі історії розповідав…»