Глава 6. Лисеня.

Це мені здалося, ніби в корчму вкотилося сонце, що впало з неба. Насправді це була дівчина, але вся така яскрава, жива, аж світилася… Руде розпущене волосся діставало пружних сідничок. Воно розтріпалося і, здавалося, жило власним життям. Крізь цю рухливу гриву просвічувало через відчинені двері місцеве світило, що й створювало такий незвичайний ефект. Я без пояснень здогадався, що це описана раніше моїм «спільночерепником» Лізка, племінниця Старого Пса, Лисеня. Кличка підходила їй ідеально.

Дівчина обвела зал задумливим поглядом, розцвіла білосніжною посмішкою і кинулась до мене.

- Ярику! Ти прокинувся! Я так за тебе вчора хвилювалась! Думала, вже й не прийдеш до тями, пияк такий! Хіба ж можна так напиватися?! Говорила тобі, бери мене заміж, уже б і буянити кинув, і шановною людиною став!

Я гикнути не встиг, а Лізка вже сиділа на моїх колінах, смикала рученятами за щоки, час від часу притискаючись до моїх грудей.

- На що ти схожий? - продовжувала вона щебетати. – Брудний, обірваний… Сором один! Зовсім розпустився! Я вже за тебе візьмуся!

Нарешті я зміг роздивитись дівчину. На свої сімнадцять вона не виглядала. Така дрібнота! Дівчина була дуже худенькою та невисокою. Все в неї було маленьке. Маленькі яскраві губки.  хитрі очі в обрамленні чорних вій. Крихітні рожеві раковини вушок. Витончені кисті рук. Тоненькі пальчики. Вперте гостре підборіддя. Тонкі брови з гарним вигином. Все таке маленьке… Чи це я такий великий?

- Ти чого мене розглядаєш, наче вперше бачиш? – Дівчинка потягла мене за ніс, називати її дівчиною якось язик не повертається, мав рацію відьмак, швидше її можна сприймати, як сестру. - Знімай одяг, його слід випрати і залатати. Я допоможу, а то ти своїм виглядом не тільки відвідувачів, а й ворон від дядькової корчми відлякаєш. Тепер розумію, як ти з нечистю борешся! Достатньо зняти чоботи – і всі непритомні валяються! - пирснула вона дзвінким заразливим смішком.

- Лізонька... - почав я, але дівчина перебила, передражнюючи.

- Лі-і-зонь-ка-а! Що це ти? Називай мене, як завжди, Лисеням!

- Лисеня... Привіт, Лисеня. Я й сам хотів просити тебе зайнятися моїм одягом. Тільки в чому я піду додому?

- Так з минулого разу твій одяг у скрині валяється. З твоєї минулої пиятики, забув, чи що? Я все випрала, полагодила. Зараз принесу!

Ліза зіскочила з моїх колін і помчала сходами, по дорозі кричачи дядькові, що вискочив на гамір:

- Я все купила, окрім півників! Худі надто були, майже, як я! Завтра раніше на ринок піду!

Втекла. Фух, скільки шуму від однієї малявки! Я якось відвик від жіночого суспільства.

«Хороша вона, - пролунало в голові, - весела, хоч і сиротою вже п'ять років… Вірить у майбутнє…»

«Так вона тобі, Ярику, виявляється, пропонувала одружитися з нею, а ти мені розповідаєш, що дівчатам не подобаєшся!»

«Та жартує вона так. Я ж тобі говорю, Лисеня мені, як сестра. Та й який із мене чоловік? Ото буде їй вісімнадцять, отримає спадщину, відкриє лавку, стане завидною нареченою. Нехай тоді й обирає нареченого, та найкращого. Не такого, як я...»

Тут і Лізка повернулася, розгорнула переді мною одяг. Все стареньке: сорочка, куртка, штани, але чистеньке й акуратно заштопане, майже непомітно. Розумниця дівчинка!

- Лисеня, дякую, хороша моя! Тільки я зараз у місто схожу, в лазню, там і переодягнуся, а брудну одежу тобі занесу. Лади?

- Ось уперше від тебе, Ярику, чую розумні слова! – зраділо дівчисько. – Скільки разів тобі казала, що в лазню треба ходити – і тільки зараз дійшло!

- Краще пізніше, ніж ніколи, - посміхнувся я, у присутності цієї світлої істоти хотілося весь час усміхатися.

- Ось і молодець! Конячку візьми, Білочку, бо пішки довго добиратимешся. Я дядька попрошу, щоби дозволив.

- Та я і пішки сходжу, Лисеня!..

Але дівчисько вже втекло, тільки зеленою спідницею махнуло.