«Я аж заслухався… – захоплено зашепотів голос у голові. – Здорово ти його… Тепер ми винні чотири монети, три з яких у мене в поясі заховані. Віддаси корчмареві і попросиш, щоб один срібник у борг записав».
"Ага, так тепер і буде", - сказав я подумки, а вголос сказав:
- Значить так, Старий Пенсе, борг я тобі поверну, це однозначно, ми ж з тобою друзі!
Старий кивав і намагався косо посміхнутися, щоб не віднадити клієнта.
- Тільки не зараз поверну, а потім, - продовжив я. – Ми ж із тобою друзі.
Корчмар аж підскочив:
- Як не зараз?! Адже в тебе є три срібники! Три віддай зараз, а один, хай вже й так, будеш винен!
- І звідки ти знаєш, скільки в мене грошей? – округлив очі я.
- Так ти ж сам, як прийшов від вдови Брилихи, хвалився, що заробив у неї за те, що винищив мишей, три срібники!
- Згоден, - кивнув я, - тільки на ці гроші маю інші плани.
«Славе Славний, віддай гроші корчмарю! Він же іншого разу не дасть у борг!» - голос у голові намагався втрутитися, але його я не слухав.
А шинкар уже відкрив рота, щоб почати обурюватися, але не встиг.
- Я тобі п’ять срібників принесу, тільки ти мені зараз ще харчів у дорогу збери, добре?
Я знав, що торгова людина від прибутку ніколи не відмовиться.
- Добре, - кивнув через силу Старий Пес. - Але тільки тому, що ми з тобою друзі.
- Друзями й залишимося, - як можна привітніше посміхнувся я.– Їжу неси…
- І чого ти хочеш, друже мій?
«Півня, півня проси…» – зашепотів у голові голос відьмака.
- Півня давай, - озвучив я. - А ще хліба, шинки, сиру і ось цього твого компоту. Щоб на кілька днів вистачило!
Корчмар поспішив на кухню. Певен, що нікуди відьмак від нього не подінеться. А я задоволено звернувся до внутрішнього співрозмовника:
«Ось бачиш, все й улагодилося, старий на борг погодився…»
«Ще б він не погодився. У нас із ним договір ще з того часу, як батько зник і гроші у мене закінчилися. Обіцяв він допомагати з їжею, якщо дуже потрібно буде, і навіть у борг записувати. Але коли борг досягне золотого (а це, як ти пам'ятаєш, десять срібників), я йому на сплату свій дім віддам».
«От так друзі і роблять, наївний ти мій? Наживаються на тобі у повну силу».
Ярик зітхнув:
«Та так виходить… Але договір є договір. Я тому й намагаюся витрачати стільки, скільки маю. А тепер на мені висітиме п’ять срібників!»
«Взагалі-то, – кажу, – мало бути вісім срібників, навіть, коли б три віддав, то ті самі п’ять би ще залишилися. І, до речі, це на мені висітимуть ці срібники».
«Не було б проблем, якби ти не вліз у моє тіло! - не забарився з відповіддю Ярик, щось сміливий стає. - Чому ти не віддав хоча б те, що можемо?»
«Гроші мені зараз потрібні на інше. І дорікати мені не смій. Я побив якийсь посуд, коли в твоєму тілі опинився. Для мене це було несподівано та й не слухалося воно. А ось ти всі свої заробітки витрачаєш на випивку та бійки, це нормально? Так ось, сиди і мовчи в ганчірочку».
«У яку ганчірочку?» - винним голосом поцікавився відьмак.
«Не має значення. Та й нема про що тобі хвилюватися. Професія в тебе важлива, підемо, заробимо грошей, розплатимося і… почнемо нове життя».
«Не так усе просто, – сумно відповів Ярик.– Батько мій добре підчистив округу, тому останні два роки, коли я залишився один, замовлення у мене бувають рідко, та й не особливо грошові».
«Та гаразд, не прибіднюйся! Тобі за якихось мишей три срібники відвалили! Пройдемося містом, по коморах поганяємо...»
«Думаєш, у місті можна знайти мишей? Слава Славний, не знаю, як там, у вас, але в нас цю гидоту виведено давно! До вдови Брилихи випадкова зграя залетіла, вона ж на околиці живе! Рідко такі бувають, залітні...»
Про що це він? Летючі миші, чи що? Та з’ясувати я не встиг.
Розмову наші перервали двері, що відчинилися зі стукотом. Я підняв голову і очманів. У приміщення, що тонуло в напівтемряві, увірвалося Сонце.