Глава 4. Перший вихід "у світ". 3.

"Я їсточки хочу", - жалібно обізвався Ярик, коли я роздратовано жбурнув ложку на стіл.

«Ти що, ніколи не користувався столовими приладами?!» – подумки загарчав я.

«Ну чому ж? Я вмію. Але не люблю. Зазвичай юшку я випивав і вимазував тарілку хлібцем, а м’ясце зручно руками їсти, кісточки обсмоктувати…»

«А тепер ти їстимеш по-людськи! Кидай свої оркські звички!

«До чого тут оркські звички? Просто так зручніше. Але я згоден, якщо потрібно використовувати ці незручні знаряддя тортур, будемо використовувати. Тільки я не можу зараз керувати своїм тілом».

«Ти не можеш, а в мене просто не виходить, – зітхнув я. - Але без їжі ми захлянемо і помремо. А пити суп із тарілки я категорично відмовляюся. Тому зараз спробую послабити контроль над тілом, трошечки. А ти постараєшся поїсти».

"Добре", - прозвучало у відповідь.

Я притулився спиною до стіни, прикрив очі і почав медитувати, повільно відключаючись від сигналів, що надходили від органів чуття. Спочатку приглушеними стали звуки. Потім я почав втрачати відчуття тіла…

Дивне блаженство почало накочувати хвилями, несучи мене все далі й далі, немов легкий човен у відкритому морі… Може, так я зможу й у своє тіло повернутися?

І раптом я відчув, як почуття голоду потроху затихає, відчув задоволення та приємну тяжкість у шлунку, гіркувато-солоний смак грибної юшки. Язик із насолодою облизав жирну олов'яну ложку в роті і приготувався до наступної порції. Ці відчуття швидко повернули мене до реальності, зараз доволі приємної. Я почув, як стукнула по столу ложка, і виявив себе, допиваючого юшку прямо з тарілки. Не встиг я обуритися жахливим манерам, як мій рот захлинувся слиною від чудового смаку смаженого м'яса. Я розплющив очі і побачив, що тримаю не знаю чию ніжку обома руками, смачно обсмоктуючи кісточку. Пізно втручатися. Я дозволив Ярику закінчити трапезу, запити все схожим на яблучний компотом і голосно відригнути. Відригнути?! Ось тут я на нього й шикнув:

«Ти що робиш, варваре?! Так не можна!»

«Пробач, Слав Славний, пробач, - задоволений голос ніяк не нагадував каяття. - Я почав їсти, як ти й казав, ложкою. Але не втримався, надто голодний був…»

«Та нехай… - Ситий шлунок робив мене добрим і поступливим. - Згоден, так було і швидше, і зручніше, але поступово вчитись їсти правильно. Тільки от відригувати – не дозволяю!»

«А куди ж я його подіну, якщо воно саме з мене пре? – щиро здивувався відьмак. – Це природа. Проти природи не попреш».

“Я так ніколи не роблю! Якщо ти людина, то можеш керувати своєю природою, зрозуміло?

«Зрозуміло. Старатимуся, але ось тут пообіцяти поки що нічого не можу».

«Добре, це не найгірше, що трапилось. Навчишся, нікуди ти від мене не дінешся».

Побачивши, що я поїв, до мого столика поспішив шинкар.

- Що-небудь ще, мій любий друже? – його щербата посмішка починала мене дратувати. – Може, все ж таки трохи пива?»

Впевнився,  що він навмисно спаює Ярика, тому й такий привітний.

- Ні, - твердо сказав я. – Дякую. І наївся я, і напився. А от якби хтось мені одяг заштопав, був би вдячний.

- Так сам знаєш, Лисеня й заштопає. Тільки її ще немає, на ринок з ранку пішла, та незабаром має повернутися. А поки давай про оплату поговоримо! - А посмішка все ширша, все привітніша.- Позавчора, пам'ятається, ти після гулянки та п'яної бійки казав, що гроші в тебе є, і ти за все одразу й розплатишся, віддаси борг за питво та їжу, та й за пошкоджене майно.

Приїхали...