Глава 4. Перший вихід "у світ". 2.

Слухаючи Яра, я спустився вниз і оглянув зал. Важкі дерев'яні столи, лавки, свічники. У кутку дві поламані лави. Це я їх учора так? Пам’ятаю нечітко… А взагалі прибрано, чистенько. Відвідувачів уранці ще не було.

Шинкар, невисокий, середньої статури чоловік з сильно загорілим обличчям і глибокими зморшками вже йшов до мене перевальцем, витираючи руки об замацьканий фартух і посміхаючись щербатим ротом.

- Яре, друже, - по-приятельськи поплескав він мене по рукаву, - ти вже сам себе перевершив, по два дні гуляти без передиху, а потім ще добу у відключці валятися! Ми вже боялися, чи не помер!

- З кожним буває, Старий Пенс, - відповів я. – Хіба не так?

- Ти в мене на особливому рахунку, Яре. Тільки на згадку про батька твого, шановного Кранта, і терплю твої витівки. Чого хочеш?

«Проси поїсти, - підказує мені відьмак, - у борг проси».

- Баньку хочу, - говорю я.

- Так у дворі діжка з водою стоїть, сходи, умийся, - усміхається старий.

- Схожу, - зрозуміло, що справжня лазня тут мені не світить. - А ти, Старий Пенсе, приготуй щось ситне і смачне. І побільше. У борг, звісно.

- Буде тобі ситеньке і смачненьке, - начебто щиро посміхається шинкар, поляскуючи мене по руцы. - Іди вже.

Я вийшов надвір, ще раз здивувався темному фіолетовому небу, яке сьогодні, здається, ще темніше та натякає на дощ, і повернув до діжки. А ось і мідне дзеркало, один погляд на яке мене вчора вирубив. Що ж, сьогодні я вже непритомніти та падати не буду, наберуся сил розглянути своє нове тіло…

Так, таки не монстр, не звір дикий, не чудовисько лісове, як мені спочатку здалося. Людина. Чоловік. Але дуже великий і дуже зарослий. І брудний. А ще підпухлий і пом'ятий. Натомість очі гарні, сині, глибокі. Погляд виразний. Вії густі, чорні. Хм… Це, здається, і все добре, що я помітив. До того ж весь у синцях та подряпинах. А одяг? Пошарпаний, далі нікуди. З усім цим треба щось робити. І терміново.

Я спробував пальчиком воду в діжці. Крижана! Зараз, як казав мій співмешканець, рання весна, і ночі ще холодні. І як в такій митися? Я набрав ковшем трохи води. Ледве не волаючи, вимив руки і вмився. Яка ж холодрига!

Так, розпещені ми цивілізацією…

Коли я повернувся до корчми, на одному зі столів мене вже очікували глиняна тарілка з супом, друга з м'ясом і якимись овочами та великий кухоль з пивом. Я сьорбнув трохи напою, на пробу – і сплюнув.

Бррр! Таке я пити не буду. Бурда якась.

- Хазяїне, а інше щось є попити? Квас, наприклад, чи, хоч би, узвар…

Старий Пес виніс мені глечик з чимось, що на колір і запах нагадувало компот.

- Що, від пива вже верне? – спитав співчутливо.

- Верне, - кивнув я. – От із сьогоднішнього дня й зав'язую.

«Так хороше ж у Старого Пса пиво! – обурився у моїй голові Ярик. – Пропонуєш одне вино чи саму самогонку пити, чи що?»

- І з вином, і з самогонкою теж зав'язую, - твердо мовив я вголос.

- Чи надовго? - хмикнув собі під ніс шинкар, забираючи кухоль з пивом.

Зрозуміло, що втрачати постійного пияку-клієнта йому не з руки, тому й дає у борг.

Ярик у голові заскиглив розчаровано.

А я приступив до ще паруючої їжі, що принадливо пахла.

- М-м-м-м… - втягнув в себе приємний запах.

Так, а де столові прилади?

- Хазяїне! А ложки, виделки де?

Старий Пес вийшов з кухні, дивлячись на мене здивовано і брязнув на стіл столові прилади: олов'яну погнуту ложку та двозубу виделку.

- Ти якось раніше без них обходився.

- Так то ж раніше... - протягнув я задумливо вголос, а подумки запитав Ярика: "І як це ти без них обходився?"

«А нащо? Руками швидше наїдаєшся, – відповів відьмак. – І зручніше».

«А суп?»

«А суп краще сьорбати прямо з миски!»

Так, дика ти людина.

І я взяв до рук ложку. Точніше, спробував узяти її. З такими грубими і неповороткими пальцями це виявилося не так просто. Навіть коли неслухняна річ опинилася в моїй руці, я не зміг скористатися нею за призначенням!  Проливав суп, не донісши його до рота, як нетямущий малюк!

Дідько! От тобі і перший вихід «у світ»…