Глава 4. Перший вихід "у світ".

Я рішуче підвівся на ноги, кілька разів ударивши п'ятами по підлозі, щоб розім'ятися, і рішуче пішов до дверей.

"Суму забери, під ліжком лежить", - підказав Яр.

Я закинув на плече похідну сумку-рюкзак і вийшов із кімнати.

Гострі запахи їжі, що готувалась на кухні, залоскотали ніздрі, а живіт знову сердито забурчав. Так, це тіло годувати та годувати. Зі своїм колишнім я якось особливого значення їжі не приділяв. Їв усе, що мама приготує, але небагато, часто їй доводилося мене вмовляти, немов маленьку дитину, щоб ще котлетку вклав у себе.

«Уголос зі мною на людях не говори, Славе Славний, –  продовжував буркотіти у моїй голові відьмак. – Боги борони, якщо хтось здогадається, що в мені сидить чужак. Одразу вирішать, що нечисть якась вселилася!»

- Та ти вже… - звично почав я, осмикнув сам себе і перейшов на внутрішню мову. - "Ти вже говорив про це".

«Говорив, – погодився Яр, – а ти одразу забув. Прошу тебе! Від цього залежить наше спільне життя!»

«Та гаразд, гаразд… Я розумію».

Говорити зі своїм співмешканцем подумки було незвично, але… куди подінешся? Потрібно звикати, якщо пожити ще хочеться. А пожити хочеться. Якщо не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї. Уявлю, що вирушив у якийсь екзотичний тур, дивитимуся на всі очі, слухатиму в усі вуха, впиватимуся новизною і намагатимуся отримати насолоду. Все, у мене така установка. Ні, дві установки: вижити та отримати насолоду.

Фу-у… Тільки яка тут насолода, коли я сам собі… погано пахну? Це тіло в першу чергу слід замочити на годину у ванні та відтерти жорсткою мочалкою й запашним скрабом. А то я й їсти не зможу.

Злегка погойдуючись, бо координація рухів у такому великому тілі давалася непросто, я почав спускатися сходами, якими вчора просто злетів. Ноги ще не дуже добре слухалися.

«Корчма називається просто, «Близ дороги», тому що знаходиться біля дороги, що веде до міста, – ненав'язливо продовжував мене консультувати Ярик. - Корчмаря за очі називають Старим Псом, хоча в очі варто казати - Старий Пенс. Бо образиться, і більш до корчми не пустить. Не знаю, як називали його в молодості, я тут уже одинадцять років і пам'ятаю його таким самим старим, як і зараз. Пенс одинокий, ні дружини, ні дітей, тільки племінниця Лизавета, яку і за очі і в очі всі називають Лисеням, тому що вона дрібна, худа, і на лисицю схожа. До того ж руда.

Якщо бачив, поряд з корчмою прибудова, але на дверях – великий замок висить. Раніше там була лавка батьків Лізки, вони часто їздили до інших герцогств і навіть королівств за рідкісними товарами, тому непогано заробляли. Вміли вибрати такий товар, який буде нарозхват. Я неодноразово чув, як Старий Пенс братові казав, що не варто дружину по світу тягати, небезпечно це, але не слухали його ні брат, ні дружина його. Умрас чудово розбирався в продуктах, зброї, всяких побутових дрібницях, але одяг та різні жіночі штучки вибирала Фелі, мати Лізки. Сміялися, казали, що як на придане доньці накопичать, так і припинять їздити. Але, гадаю, просто любили вони подорожувати. Лисеня дядькові підкинуть, лавку залишать на найнятого працівника, троля, і в дорогу. Тільки одного разу вони не повернулися, згинули на безкрайніх дорогах нашого світу. Лізка залишилася сиротою, дядькові допомагає з корчмою справлятися. Мені, коли батько мене до міста привіз, шістнадцять було, їй – шість, тоді ми й познайомились. І здружилися. Тож вона мені як молодша сестра. Тепер їй сімнадцять, уже можна і заміж, але вона не хоче. Мріє, як їй виповниться вісімнадцять, і Старий Пес перестане бути її опікуном, вступити в права на спадщину і знову відкрити батьківську лавочку. Набридло їй на дядька працювати, непосидюча вона, давно б втекла, але тоді її вважатимуть несамостійною та несерйозною, а дядькові продовжать термін опікунства.

Слухаючи Яра, я спустився вниз і оглянув зал. Важкі дерев'яні столи, лавки, свічники. У кутку дві поламані лави. Це я їх учора так? Пам’ятаю нечітко… А взагалі прибрано, чистенько. Відвідувачів уранці ще не було.

Корчмар, невисокий, середньої статури чоловік з сильно загорілим обличчям і глибокими зморшками вже йшов до мене перевальцем, витираючи руки об замацьканий фартух і посміхаючись щербатим ротом.

- Яре, друже, - по-приятельськи поплескав він мене по рукаву, - ти вже сам себе перевершив, по два дні гуляти без передиху, а потім ще добу у відключці валятися! Ми вже боялися, чи не помер!

- З кожним буває, Старий Пенс, - відповів я. – Хіба не так?

- Ти в мене на особливому рахунку, Яре. Тільки на згадку про батька твого, шановного Кранта, і терплю твої витівки. Чого хочеш?

«Проси поїсти, - підказує мені відьмак, - у борг проси».

- Баньку хочу, - говорю я.

- Так у дворі діжка з водою стоїть, сходи, умийся, - усміхається старий.

- Схожу, - зрозуміло, що справжня лазня тут мені не світить. - А ти, Старий Пенсе, приготуй щось ситне і смачне. І побільше. У борг, звісно.

- Буде тобі ситеньке і смачненьке, - начебто щиро посміхається корчмар, поляскуючи мене по руці. - Іди вже.

Я вийшов надвір, ще раз здивувався темному фіолетовому небу, яке сьогодні, здається, ще темніше та натякає на дощ, і повернув до діжки. А ось і мідне дзеркало, один погляд на яке мене вчора вирубив. Що ж, сьогодні я вже непритомніти та падати не буду, наберуся сил розглянути своє нове тіло…