Глава 2. Страшне пробудження.

Іскорка свідомості слабо заворушилась у темряві. Я існую. Я… я навіть дихаю! Шумно, тяжко, але дихаю! Отже, я живий. Невже потрібно майже померти, щоби відчути себе живим?

Іскорка свідомості поступово розгорялася, пробуджуючи до життя дедалі нові нейрони. Я себе усвідомлюю. Вже гаразд. Та-ак... Я пам'ятаю себе! Спочатку пам’ять повертається уривками, та вони стають дедалі яскравішими, сплітаються у логічну цілісну картину. Це просто чудово – пам'ять не пошкоджена! Я згадую все: хто я і де знаходжусь, як мама переконала мене відірватися від комп'ютера, як виходив з під'їзду, як крутилися в голові образи відьмака, якого я мав «створити» для нової комп'ютерної гри, як ступив на проїжджу частину… Виск гальм… Жовтий бік автобуса… І неначе вимкнули світло…

Більше нічого не пам'ятаю… Мене, що, збив автобус? Тоді я, мабуть, уже в лікарні. Що зі мною? Чи цілий?

Спробував розплющити очі. Не виходить. Але відчув рух очних яблук під віками. Нічого, викарабкаюсь! Почуття тіла повертаються повільно, поступово, але повертаються!

Ось я вже чую, як б'ється об ребра серце. Тук-тук… Давай, рідне, працюй, жени кров по венах…

Ось щось заучало в животі.

Відчуття тіла повертається так важко і повільно, ніби нервовим імпульсам доводиться протискуватись крізь гору. Але, під моїм чуйним керівництвом процес триває. Тіло вже відчувається, тільки здається таким величезним, важким, наче я одягнений у скафандр для виходу у відкритий космічний простір. Начебто не моє тіло. Та то нічого…

Ану пальчиками спробувати поворухнути… Пальчики, що здаються товстими незграбними обрубками, спочатку не слухаються. Та я настирний. Згодом вдалось ворухнутись, ледве відгукнулися пальці на команду. Але головне руки на місці.

А ноги? Начебто два зрубані дерева... Але я веду, веду думку дедалі нижче, аж до кінчиків пальців. Ось права трохи смикнула великим пальцем. Тепер ліва… Ноги на місці! Це ж чудово!

Тільки як же я втомився від цієї роботи... Спати хочеться, ніби три дні ліжка не бачив. Напевно, організму потрібно заснути, щоб швидше відновитись… Буквально відключаюсь…

Хр-р-р!

Моторошне хропіння мене аж підкинуло. Це хто ж так по-багатирськи хропе, га? Напевно, сусід по палаті, варвар. Зате від мимовільного ривка тіло почало відчуватися краще. Так, набагато краще. Але спати однаково хочеться. Дивне відчуття, але очі, які так і не розплющилися, злипаються. Здається… я… сплю…

               ***

На цей раз свідомість вирвалася з темряви набагато швидше. Першим відчуттям був біль.

Та що ж так болить ця голова… Наче я пив усю ніч… Але ж я не пив… Що ж було?.. Чому мені так…

Уривки спогадів пролітають повз... крихітні уривки... Світлофор... Скрегіт гальм... Жовтий автобус... Все.

Мене, що, збив автобус?

Чому такі важкі повіки? І ще цей нав'язливий крик десь на межі свідомості…

Прислухаюся.

«...Вийди, нечиста сила! Геть! Геть! Залиш мене, грішного! Відпусти душу покаянну! Іди, дух нечистий! Іди!!!»

Професійно завиває хтось. Я, що, в божевільні?

Бідолашна моя голівонька... Та заткни пельку, ненормальний!

«Виходь! Іди! Геть, нечиста сила! Заклинаю тебе вогнем, водою, повітрям та землею, повертайся туди, звідки прийшов, дух нечистий! Сили темряви та світла… Тьху ти! Як же там було?.. Сили дня і світла, сили небесного воїнства виженіть із мене дух нечистий, ворожий…»

У-у-у! Зараз я з тебе все вижену!  І тебе заразом! І навіки, щоб замовк! Що ж ти репетуєш, наче різаний? Совість май, голова й без тебе болить.

Долоні мимоволі тягнуться до голови. О, це тішить, руки вже рухаються! І раптом мої пальці торкаються замість обличчя чогось страшного, волохатого, кудлатого… І тепер уже я кричу не своїм голосом, відсмикуючи в жаху руки.

А-а-а-а-а!!!

У паніці підскакую і, нарешті, розплющую очі та судорожно озираюся. Зір ще ніби затягнутий пеленою, але вже можу розглянути невелику похмуру кімнатку, завішене брудною ганчіркою, що претендує на звання фіранки, вікно, грубе дерев'яне ліжко... Одне ліжко. Жодного божевільного сусіда немає.

А де ж та страшна кудлата істота, яку я відчув на своєму обличчі? Озираюся. Зір помалу прояснюється, але нічого живого в цій брудній кімнатці не спостерігається. Що ж то було? Серце, мов дзвін, б'ється в грудях. Груди піднімаються важко, ніби придавлені купою подушок. Тіло, як і раніше, відчувається величезним, страшезно важким і неповоротким, немов одягнене в товстий скафандр.

Долоні знову тягнуться до обличчя, переконатися, що страшний звір зник.

Що це?! Чиїсь потворні брудні руки, що густо поросли чорним кучерявим волоссям, наближаються до мене!

А-а-а-а-а!!!

Я мчуся до вчасно помічених дверей, відчиняю їх і бачу темний коридор та сходи, що ведуть донизу. Біжу по них, чіпляючись то за стіну, то за дерев'яні перила, і продовжую кричати, бо жахливі руки летять переді мною, намагаючись вчепитися в обличчя. Я намагаюсь відбитися від них, але своїх рук не бачу, тільки чужі, з брудними обламаними нігтями, синцями та кровавими подряпинами.  

А-а-а-а-а!

Вискакую до зали, змальованої, схоже, з картини про середньовіччя, пролітаю крізь ряди грубих дерев'яних столів, навсебіч від мене розлітаються довгі лавки та посуд, страшні кудлаті мужики в лахмітті, схожі на розбійників із старого історичного кінофільму.